Рішення Європейського Союзу про скасування санкційних обмежень щодо одіозних російських мільярдерів Алішера Усманова та Михайла Фрідмана викликало принципову незгоду з боку ключового західного союзника України – Великої Британії. У той час як офіційний Брюссель пішов на несподівані поступки, Лондон продемонстрував цілковиту відданість політиці безапеляційного економічного тиску на поплічників кремлівського режиму. Під час особистих переговорів із президентом України Володимиром Зеленським на полях Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй у Нью-Йорку прем’єр-міністр Сполученого Королівства Енді Бернем категорично запевнив, що його країна не має наміру слідувати європейському прецеденту і збереже всі чинні санкції проти зазначених олігархів у повному обсязі. Британське керівництво висловило чітке переконання, що коаліція демократичних держав повинна виступати єдиним фронтом і не робити жодних кроків назад у протидії загарбницькій війні.
Така безкомпромісна позиція Лондона оголила рідкісне, але вкрай показове розходження між санкційними курсами Великої Британії та Європейського Союзу, які з перших днів повномасштабного вторгнення діяли практично синхронно. Уряд Сполученого Королівства наполягає на тому, що послаблення зашморгу на шиях російських фінансових еліт надсилає Москві хибний сигнал про втому Заходу та готовність до кулуарних домовленостей. На переконання британської сторони, саме збереження персональних обмежень і подальше нарощування економічного тиску є єдиним дієвим важелем, здатним змусити Кремль сісти за стіл реальних переговорів на справедливих умовах. Будь-які винятки чи вибіркова амністія для фінансових стовпів агресора лише нівелюють спільні досягнення союзників і створюють небезпечні шпарини для уникнення покарання за фінансування війни.
Особливої ваги цій заяві додає той факт, що обидва мільярдери протягом багатьох років вибудовували масштабну присутність у британській столиці та мали глибокі інвестиційні зв’язки з місцевою економікою. Алішер Усманов здобув широку відомість завдяки володінню значною часткою в лондонському футбольному клубі «Арсенал», звідки він остаточно вийшов лише у дві тисячі вісімнадцятому році. Михайло Фрідман, своєю чергою, оселився в Лондоні ще у дві тисячі тринадцятому році, розгорнувши там великі бізнес-проєкти, і був змушений покинути Туманний Альбіон лише після введення жорстких санкцій. На цьому тлі рішення Ради Євросоюзу виглядає вкрай неоднозначно: хоча блок продовжив дію обмежень щодо понад трьох тисяч фізичних та юридичних осіб ще на тридцять шість місяців – аж до вересня дві тисячі двадцять дев’ятого року, виключення двох ключових фігурантів викликало обурення українського суспільства та нерозуміння в Лондоні.
Рішуча відмова британського уряду копіювати суперечливі кроки європейських партнерів підтверджує стратегічне лідерство Сполученого Королівства у відстоюванні міжнародного правопорядку. Залишаючи активи олігархів замороженими, а їхні рахунки заблокованими, Лондон демонструє непохитність своїх зобов’язань перед Україною та доводить, що національні інтереси та принципи справедливості не можуть бути предметом торгу. Цей крок повертає впевненість у тому, що глобальний санкційний фронт має міцний стрижень, здатний тримати удар навіть за наявності локальних вагань всередині європейських інституцій.
