У контексті війни проти Росії Польща виступає надійним союзником України, проте останнім часом виникають суперечності, які викликають занепокоєння. Аналітик Олексій Кущ вважає, що співпраця між країнами є ситуативною, оскільки вони конкурують в багатьох сферах — від економіки до ідеології.
До речі, коли я до війни писав про те, що успішна Україна — це страшний сон для Польщі, мені багато хто не вірив.
Але це реальність, оскільки Україна і Польща — прямі регіональні конкуренти: за трудові ресурси, за інвестиції, за європейські дотації, навіть за ринки збуту товарів.
Конкуренти за логістичні потоки, за право створити центральноєвропейський газовий хаб.
За домінування в геополітичних конструкціях: Тримор’я, Балто-чорноморська дуга (концепція українського геополітика Юрія Липи).
Навіть за право ретранслювати в Європі свій “сарматський” історичний міф — стіна Європи на східному кордоні Європи, що захищає її від “азійських орд”. А історична міфологія часто лежить в основі кліодинаміки та економічного розвитку тієї чи іншої країни.
Додамо сюди ядро-наратив двох ідеологій націоналізму, польського та українського.
Польський націоналізм — це постімперська ідеологія, міф про першу і другу Речі Посполиту, “від моря до моря”. Це Чарнецький 17 століття, який казав “і на розплід не залишайте русина” і Пілсудський з його “пацифікацією” Галичини та знищенням ЗУНР.
І український націоналізм, антиімперський і моноетнічний у своїй суті: Бандера, ОУН і УПА.
Загалом, якщо є геополітична конкуренція, то ось вона в чистому вигляді.
Це не скасовує ситуативної взаємодії двох країн. Але навіть під час війни Польща може блокувати кордон і не пускати українське зерно, підіймати тему Волинської різанини, хоча це зараз явно не на часі.
Але Польща відчуває, що Україна багато в чому залежить від її позиції в структурах ЄС і хоче просто “дотиснути”.
Загалом, сильна і конкурентна Україна нікому не потрібна, ні Туреччині, ні Польщі. Вона потрібна тільки українцям.
