На окупованих Росією територіях звичайні для мирного життя речі — українська мова, книжки, прапори, шкільні підручники чи навіть старі фотографії — можуть стати приводом для обшуку, допиту або переслідування. Через страх люди змушені приховувати все, що може вказувати на їхній зв’язок з Україною.
Особливо вразливими в таких умовах опинилися українські вчителі. У матеріалі «Української правди» описані історії трьох педагогинь із Луганщини та Херсонщини, які після окупації були змушені буквально ховати частину власного життя.
Одна з них, директорка школи Світлана, забрала з подвір’я навчального закладу синьо-жовтий прапор, по якому вже проїхала російська військова техніка. Спочатку вона просто сховала його вдома, але після обшуків і погроз родина вирішила закопати прапор у землю — у скляній банці між будинком і погребом.
Інша вчителька, Наталя з Херсонщини, до окупації викладала історію України. Після приходу російських військ вона почала свідомо змінювати зовнішність і поведінку, щоб не привертати уваги: перестала говорити українською в публічних місцях, не проявляла активності в соцмережах і намагалася виглядати максимально непомітно. Підручники з історії України вона спочатку ховала в шафі, потім у сараї, підвалі, а частину матеріалів закопувала подалі від будинку.
Попри ризик, Наталя таємно продовжувала проводити онлайн-уроки української історії для своїх учнів. Після кожного заняття вона видаляла платформу, через яку працювала, щоб під час перевірки не залишалося слідів.
Ще одна педагогиня, Олександра з Луганщини, мала вдома бібліотеку з понад тисячі книжок. Після того як у сусідній громаді затримали вчителя, вона почала ховати українську літературу за рядами російської класики. Під час обшуків російські військові перевіряли книжкові полиці, шукали прапори та звинувачували її в «нацизмі». Після цього частину українських книжок, прапорці та інші речі вона вночі спалила в котлі, аби вони не стали приводом для нового переслідування.
Після виїзду з окупації жінка ще довго бачила сни, в яких повертається додому і боїться випадково заговорити українською. Водночас, попри втрату частини бібліотеки, вона поступово знову почала купувати книжки у новому місці проживання.
Подібні історії не є поодинокими. За даними моніторингової місії ООН з прав людини, на окупованих територіях фіксувалася системна політика нав’язування російської ідентичності та придушення проявів української. В освітній сфері вчителів змушували переходити на російські програми, викладати російською мовою та використовувати матеріали, які виправдовують російське вторгнення. Українську літературу, зокрема книжки про Голодомор та історію України, вилучали як «екстремістську» або «націоналістичну».
Freedom House у звіті «Свобода у світі – 2026» оцінив окуповані території України лише в 1 бал зі 100 за рівнем політичних і громадянських свобод. Для порівняння, підконтрольна Україні територія отримала 51 бал зі 100.
Правозахисники також фіксували випадки, коли люди в окупації переходили на російську мову лише через присутність поруч російських військових, а українські прапори та символи приховували через ризик допитів і покарання.
У результаті речі, які до війни були частиною повсякденного життя — книжка на полиці, прапор у школі чи українська мова вдома, — для багатьох людей в окупації перетворилися на потенційний доказ «нелояльності». Саме тому частина українців змушена була ховати, закопувати або знищувати власні речі лише для того, щоб зменшити ризик переслідувань.
