У День Конституції України вдова Левка Лук’яненка Надія Лук’яненко поділилася спогадами про одну з найважливіших ночей в історії незалежної України — ухвалення Конституції 28 червня 1996 року. В інтерв’ю OBOZ.UA вона розповіла, як її чоловік працював над Основним Законом, чому не був повністю задоволений ухваленим текстом, яким був у побуті та як нинішня російсько-українська війна торкнулася їхньої родини найболючіше — загибеллю онука Антона.
Левко Лук’яненко — одна з ключових постатей українського державотворення. Він був дисидентом, багаторічним політв’язнем радянських таборів, одним зі співзасновників Української Гельсінської групи, народним депутатом кількох скликань, автором Акта проголошення незалежності України та Героєм України. Український інститут національної пам’яті нагадує, що Лук’яненко народився 24 серпня 1928 року в селі Хрипівка на Чернігівщині, а його життя стало символом опору радянській системі та боротьби за незалежну Україну.
За словами Надії Лук’яненко, шлях до Конституції почався не у 1996-му, а ще після проголошення незалежності. Україна вже була самостійною державою, але продовжувала жити за радянським Основним Законом, до якого лише вносили окремі зміни. Левко Лук’яненко вважав, що незалежна держава не може повноцінно існувати без власної Конституції.
Вдова політика згадує, що її чоловік працював над текстом надзвичайно ретельно. У нього був звичайний зошит, розділений навпіл, у якому він власноруч переписував і переосмислював майже кожну статтю майбутньої Конституції. Він не просто редагував формулювання, а продумував кожне слово. За словами Надії Лук’яненко, цей зошит згодом вона передала до музею.
Ухвалення Конституції давалося парламенту вкрай важко. Як згадувала вдова Лук’яненка, опір був не лише серед комуністів і соціалістів, а й серед частини демократичного табору. Сам Лук’яненко пояснював це тим, що Конституція означала повноцінне оформлення української державності, а це влаштовувало далеко не всіх.
“Конституційна ніч” тривала майже добу. Депутати не виходили із сесійної зали, шукали компроміси, голосували за окремі статті та намагалися завершити процес до того, як президент Леонід Кучма винесе проєкт Конституції на всеукраїнський референдум. Як писав Укрінформ, ухвалення Основного Закону стало однією з найдраматичніших парламентських подій 1990-х: окремі статті обговорювали й голосували практично протягом доби.
Сам Левко Лук’яненко пізніше неодноразово згадував, що Конституція народжувалася у жорсткій боротьбі. В інтерв’ю “Українському інтересу” він говорив, що ухвалення Основного Закону було результатом протистояння різних політичних сил і конституційних комісій, а не спокійного консенсусу.
Водночас Лук’яненко не вважав ухвалену Конституцію ідеальною. Найбільше його непокоїла стаття 15, яка закріплює, що жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова. Він вважав, що після відмови від комуністичної ідеології Україна мала сформувати власну державницьку ідею, яка об’єднувала б суспільство. На його думку, її відсутність дозволила ще довго співіснувати в країні радянським, російським і українським світоглядним орієнтирам, що послаблювало державу та робило її вразливою до зовнішнього впливу.
У давнішому інтерв’ю “Дивись.info” Лук’яненко також казав, що Конституція є віддзеркаленням стану нації. Він пояснював, що документ ухвалювався у складний перехідний період, коли суспільство ще не до кінця позбулося радянської спадщини, тому Основний Закон неминуче відображав компроміси тієї доби.
Окрема частина інтерв’ю Надії Лук’яненко присвячена особистому життю з політиком. Вони познайомилися у 1989 році, коли він балотувався до Верховної Ради від округу в Івано-Франківську. Тоді вона була секретарем обласної організації Української Гельсінської спілки, яку очолював Лук’яненко. Їхні стосунки починалися як робоче партнерство, а згодом переросли в сімейний союз. Одружилися вони 1 вересня 1990 року й прожили разом 28 років.
Надія Лук’яненко згадує чоловіка не лише як політика, а й як людину надзвичайно просту, працьовиту й господарську. Він виріс у селі, умів будувати, ремонтувати, працювати на землі, лагодити електрику й навіть власноруч робити побутові речі, коли у 1990-х їх було неможливо купити. Водночас побут ніколи не був для нього головним: на першому місці завжди залишалися Україна, політична робота, листи людей і державні справи.
Та найболючішою частиною розмови стала розповідь про онука Антона. За словами Надії Лук’яненко, троє синів її доньки Люби стали на захист України. Один із них прослужив понад три роки й демобілізувався, ще один служить помічником капелана, а Антон загинув на війні. Спершу родині повідомили, що він зник безвісти, і близькі довго жили надією. Згодом ДНК-експертиза підтвердила: знайдені останки належать йому.
Надія Лук’яненко розповіла, що родина досі чекає на поховання. За її словами, документація перебуває в Міністерстві оборони, а очікування триває вже третій місяць. Вона зізналася, що це особливо важко: знати, що людини вже немає, але не мати змоги провести її в останню путь.
Ця історія стала болючим символом тяглості української боротьби. Левко Лук’яненко майже все життя присвятив визволенню України з-під радянського та російського впливу, а вже наступне покоління його родини змушене було боронити державу від повномасштабної російської агресії зі зброєю в руках.
На тлі Дня Конституції ці спогади звучать особливо гостро. Україна відзначає 30-річчя Основного Закону в умовах війни, коли право на незалежність, власну мову, історію, героїв і державність знову доводиться захищати щодня.
Саме тому інтерв’ю Надії Лук’яненко — це не лише особиста історія про чоловіка, родину й втрату. Це нагадування про те, що українська Конституція не була подарунком чи формальністю. Вона народжувалася у політичній боротьбі, після десятиліть репресій і таборів, а сьогодні її сенс продовжують захищати українські військові на фронті.
