Хрещатик

Позначка: КМІС

  • Війна не зламала віру в майбутнє: КМІС розкрив, якою українці бачать країну через 10 років

    Війна не зламала віру в майбутнє: КМІС розкрив, якою українці бачать країну через 10 років

    Попри тривалу війну, російські обстріли та складну економічну ситуацію, більшість опитаних українців зберігають оптимістичні очікування щодо майбутнього держави. За результатами нового соціологічного дослідження, 61% респондентів вірять, що через десять років Україна стане процвітаючою країною у складі Європейського Союзу. Водночас понад чверть опитаних побоюються економічного занепаду та масштабного відтоку населення.

    Про це свідчать результати всеукраїнського опитування Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), проведеного 8–16 жовтня 2026 року.

    За даними дослідників, 61% опитаних обрали оптимістичний сценарій майбутнього України. Натомість 27% вважають, що через десять років країна матиме зруйновану економіку та значні демографічні втрати. Ще 12% респондентів не змогли визначитися з відповіддю.

    Соціологи зазначають, що протягом останнього року співвідношення оптимістичних і песимістичних оцінок залишалося відносно стабільним.

    Попереднє дослідження проводили в липні–серпні 2026 року, коли ситуація з електропостачанням була значно спокійнішою, а російські атаки не мали нинішньої інтенсивності.

    Жовтневе опитування відбулося вже на тлі посилення обстрілів, проблем в енергетиці та нового дипломатичного тиску на Україну. Однак істотного зниження оптимізму дослідники не зафіксували.

    Виконавчий директор КМІС Антон Грушецький вважає, що такий рівень позитивних очікувань свідчить про стійкість українського суспільства в умовах затяжної війни.

    Водночас соціологи дослідили, як громадяни оцінюють внутрішню єдність країни.

    З’ясувалося, що 59% опитаних переконані: українці поступово долають суперечності та рухаються до формування згуртованої політичної нації.

    Протилежної думки дотримуються 34% респондентів. Вони вважають, що внутрішні конфлікти поглиблюються і суспільство рухається до розколу. Решта 7% не визначилися.

    Порівняно з вереснем–жовтнем 2025 року оцінки суспільної єдності дещо погіршилися, хоча більшість респондентів і надалі позитивно оцінюють здатність українців долати розбіжності.

    Цікаво, що найчастіше про можливий розкол говорять молодші учасники опитування.

    Серед громадян віком від 18 до 29 років такої думки дотримуються 41%. У віковій групі 30–44 роки цей показник становить 39%.

    Натомість серед людей віком від 60 років лише 24% вважають, що Україна рухається до посилення внутрішніх суперечностей.

    Водночас старші респонденти частіше висловлюють оптимізм щодо майбутнього держави. Серед людей віком від 60 років 65% вірять у процвітаючу Україну в ЄС, тоді як серед громадян віком 30–44 роки таких 58%.

    Певні відмінності дослідники зафіксували й між регіонами.

    Найвищий рівень оптимізму щодо майбутнього країни спостерігається серед опитаних на Півдні та в Нижньому Подніпров’ї — по 65%.

    У західних областях оптимістичний сценарій підтримують 62% респондентів, у Києві — 60%, а в центральних і північних регіонах — 59%.

    Найнижчий показник зафіксували на Сході України, де в позитивне майбутнє країни вірять 52% опитаних. Водночас 36% респондентів цього регіону мають песимістичні очікування.

    Окремо КМІС проаналізував зв’язок між баченням майбутнього України та ставленням до можливих мирних домовленостей із Росією.

    З’ясувалося, що серед громадян, які песимістично оцінюють майбутнє держави, частіше трапляється готовність підтримати певні поступки під час переговорів.

    Зокрема, серед оптимістично налаштованих респондентів 69% вважають абсолютно неприйнятною пропозицію виведення українських військ із Донеччини в обмін на гарантії безпеки.

    Серед тих, хто має песимістичне бачення майбутнього, таку позицію підтримують 43%, тоді як 53% готові прийняти відповідну умову.

    Відмінності простежуються і в оцінці тривалості війни.

    Серед оптимістів 70% заявляють про готовність терпіти війну стільки, скільки буде потрібно. Серед респондентів із песимістичними очікуваннями цей показник становить 46%.

    Водночас такі результати демонструють статистичний зв’язок між поглядами, але не доводять, що саме песимізм стає причиною підтримки переговорних поступок.

    У КМІС наголошують, що оцінки майбутнього та суспільної єдності є важливими показниками суспільних настроїв, особливо в умовах повномасштабної війни.

    Дослідники зазначають, що майже п’ять років бойових дій, постійні російські атаки, економічні труднощі та невизначеність щодо завершення війни створюють значний психологічний тиск на населення.

    Попри це, більшість опитаних продовжують пов’язувати майбутнє України з економічним відновленням та європейською інтеграцією.

    Дослідження проводили методом телефонних інтерв’ю серед 1031 повнолітнього громадянина України, який проживає на підконтрольній українському уряду території.

    До вибірки не включали мешканців тимчасово окупованих територій та українців, які виїхали за кордон після 24 лютого 2022 року.

    Формальна статистична похибка для показників, близьких до 50%, не перевищує 4%. Водночас соціологи попереджають про додаткові обмеження досліджень в умовах війни.

    Таким чином, станом на жовтень 2026 року 61% опитаних українців вірять у процвітаючу Україну у складі ЄС через десять років, а 59% бачать поступове згуртування суспільства.

    Водночас ці показники відображають очікування громадян, а не прогноз фактичного вступу України до Європейського Союзу чи її економічного стану в 2036 році.

  • Більшість українців не хоче участі Зеленського в наступних виборах — КМІС

    Більшість українців не хоче участі Зеленського в наступних виборах — КМІС

    Більшість опитаних українців не підтримує участь президента Володимира Зеленського у наступних президентських виборах. За даними нового опитування Київського міжнародного інституту соціології, 53% респондентів вважають, що він має обмежитися одним президентським строком, тоді як 42% підтримують його участь у наступних виборах. Ще 5% не визначилися.

    Опитування проводили 12–21 вересня 2026 року методом телефонних інтерв’ю. У ньому взяли участь 1002 повнолітніх респонденти, які проживають на підконтрольній уряду України території.

    Порівняно з груднем 2025 року частка тих, хто вважає, що Зеленський має обмежитися одним строком, зросла з 46% до 53%. Водночас частка прихильників його участі у наступних виборах знизилася з 45% до 42%.

    У КМІС також простежили чіткий зв’язок між довірою до президента та ставленням до його можливої участі у наступних виборах.

    Серед тих, хто повністю довіряє Зеленському, його участь підтримують 85%. Серед тих, хто «скоріше довіряє», — 53%. Натомість серед тих, хто «скоріше не довіряє», за повторне балотування виступають лише 20%, а серед тих, хто зовсім не довіряє, — 7%.

    Водночас більшість українців не підтримує проведення виборів прямо зараз. 71% виступають проти виборів під час нинішніх умов, 24% наполягають на їх проведенні вже зараз, ще 4% не визначилися.

    Навіть серед респондентів, які зовсім не довіряють Зеленському, лише 53% наполягають на негайному проведенні виборів. Серед тих, хто «скоріше не довіряє» президенту, більшість — 58% — також виступає проти виборів зараз.

    Чергові президентські вибори мали відбутися навесні 2024 року, однак їх не проводили через дію воєнного стану. Закон України «Про правовий режим воєнного стану» забороняє проведення президентських, парламентських і місцевих виборів у період його дії.

    Тож результати КМІС показують дві паралельні тенденції: більшість опитаних не підтримує другий строк Зеленського, але водночас ще більша частина суспільства не вважає, що вибори потрібно проводити під час війни.

  • Російський вплив та проросійська ідентичність в Україні, від СРСР до повномасштабної війни

    Російський вплив та проросійська ідентичність в Україні, від СРСР до повномасштабної війни

    У вересні 2025 року Київський міжнародний інститут соціології зафіксував 91% негативного ставлення до Росії серед українців і лише 4% позитивного. На сході позитивне ставлення становило 9%, проте КМІС окремо попереджав, що вибірка там невелика, і зростання з 3% у 2024 році перебуває в межах статистичної похибки.

    Чотири відсотки не означають масового повернення сходу до проросійських настроїв. Але це вже не статистичний шум, приблизно кожен двадцять п’ятий дорослий респондент досі ставиться до Росії позитивно. Опитування фіксують цю меншість, але не пояснюють її склад і мотиви.

    До повномасштабного вторгнення масштаби були зовсім іншими. У лютому 2022 року добре до Росії ставилися 34% українців, на сході — 53%, на півдні — 45%. Після початку вторгнення позитивне ставлення рухнуло до 2%. Але це не означає, що разом із ним зникли всі старі уявлення про Росію. Для одних Росія була державою, яку вони підтримували політично. Для інших — мовою, культурою, родичами, церквою і радянською пам’яттю.

    Для третіх — образом «нормального життя», яке закінчилося задовго до 24 лютого 2022 року. Тому решткову меншість не можна описувати одним словом «проросійські». Серед неї є активні прихильники Росії, люди, які вважають її меншим злом, культурно близькі до Росії противники війни, люди, що повторюють сімейні установки, і ті, хто фактично чекає не російської влади, а повернення власного минулого.

    Громадяни незалежної України в російському культурному середовищі

    Результат референдуму 1 грудня 1991 року погано поєднується з пізнішою російською формулою про «споконвічно російський» схід України. За незалежність проголосували 90,32% громадян країни. У Донецькій області — 83,90%, у Луганській — 83,86%, у Харківській — 86,33%, в Одеській — 85,38%. Навіть у Криму більшість — 54,19% — проголосувала за незалежність, у Севастополі — 57,07%. Схід і південь обрали Україну, але це ще не означало готовності негайно розірвати з Росією культурні та людські зв’язки. Для мільйонів людей незалежність означала власну державу, а не відмову від мови, радянської пам’яті чи спільної з Росією культури.

    Після 1991 року держава змінилася швидше, ніж повсякденне життя. Українська стала державною мовою, формувалася власна історична політика, але в багатьох містах сходу і півдня школа, завод, двір, ринок і побутове спілкування й далі існували переважно російською. Це було наслідком радянської урбанізації, велика промисловість притягувала населення з усього СРСР, російська ставала мовою професійної та міської комунікації.

    Те саме відбувалося з масовою культурою. Російські серіали, КВН, музика, спорт, гумор і новини залишалися частиною спільного інформаційного простору. Навіть за невеликої частки окремих російських телеканалів вплив Росії зберігався через саму культурну модель. Українські канали «Інтер» і «Україна» теж використовували російську мову і знайому аудиторії систему образів, радянську ностальгію, культ Перемоги, страх перед «бандерівцями», уявлення про Захід як про чужий простір. Для цього не потрібно було пряме управління з Кремля. Медіаринок просто продовжував давати глядачеві те, до чого він звик.

    Москва потім перетворила це середовище на політичний ресурс. Газ, культурні програми, ідея «русского мира», російські паспорти і гуманітарна політика в Криму та на Донбасі створювали відчуття особливого зв’язку. Але принципово важливо, що Москва не винайшла ці відмінності з нуля. Вона отримала вже існуючий простір, де українська і російська ідентичності могли співіснувати.

    Церква була ще однією частиною цієї інфраструктури. До 2014 року УПЦ в єдності з Московським патріархатом була найбільшою православною структурою країни. Для багатьох парафіян зв’язок із Москвою означав не підтримку Кремля, а звичну канонічну традицію, свого священника, хрестини, вінчання і відспівування. Політичний сенс цієї належності посилився вже після початку конфлікту.

    Нарешті, існувала внутрішня українська політика. Партія регіонів і її попередники перетворили регіональні відмінності на електоральний ресурс. Східному виборцю обіцяли захист від надмірної українізації, а місцеві еліти ставали посередниками між Києвом і регіоном. Це було важливіше, ніж ідея відділення. Більшість таких виборців не хотіла йти з України. Вони хотіли, щоб Україна не змінювала звичне їм культурне середовище. Так сформувалася важлива основа майбутнього конфлікту, людина могла бути громадянином України, підтримувати її незалежність і водночас вважати український національний проєкт занадто далеким від власного способу життя.

    Ідентичність після січня 2014 року

    За даними опитування грудня 2013 року, оприлюдненими в січні 2014-го, Майдан підтримували 80% жителів заходу, 63% центру, але лише 20% півдня і 30% сходу. До цього регіональні відмінності залишалися передусім політичними. Після втечі Януковича, анексії Криму і початку війни на Донбасі вони стали питанням безпеки і належності.

    Для значної частини українців 2014 рік остаточно зробив Росію агресором. Російськомовні громадяни дедалі частіше відділяли мову від громадянської належності, можна було говорити російською і водночас вважати себе українцем. Війна різко прискорила цей процес. Те, що раніше було сумісним — російська мова, радянська пам’ять і українське громадянство, — тепер довелося співвідносити з реальною російською армією.

    Але для іншої частини суспільства 2014-й дав протилежний ефект. Спроба скасувати закон Колесніченка-Ківалова, навіть не набравши чинності, стала зручним доказом тези «Київ прийшов за нашою мовою». Російське телебачення водночас описувало Майдан як фашистський переворот. Для людини, яка вже сприймала центральну владу як чужу, нові події не руйнували стару картину світу, а підтверджували її.

    При цьому Донбас не був єдиним проросійським масивом. У квітні 2014 року відділення своєї області і приєднання до Росії підтримували 27,5% жителів Донецької області і 30,3% жителів Луганської, проти були 52,2% і 51,9%. Федералізацію підтримували 38,4% у Донецькій області і 41,9% у Луганській. Але це означало і зворотне, більшість не вимагала виходу з України. Росія змогла перетворити активну меншість на збройну силу, але не отримала одностайного мандата всього регіону.

    У цьому і полягав механізм радикалізації. Для захоплення території не потрібно, щоб за нього проголосувала більшість. Достатньо меншості, зовнішньої підтримки, зброї, інформаційної кампанії і слабкої державної реакції. При цьому величезна проміжна зона залишалася. Людина могла не любити Майдан, дивитися російське телебачення, говорити про «братні народи» і водночас не хотіти жити в «ДНР». Саме ця сіра зона згодом виявилася особливо важливою.

    Після 2014 року українська держава почала прискорено формувати власну ідентичність: декомунізація, мовні квоти, створення ПЦУ, отримання томосу. Для тих, хто вже порвав із Росією, це було природним продовженням війни. Для частини іншої аудиторії — спробою держави переробити її спосіб життя. Тому 2014 рік не просто знищив проросійську ідентичність. Він політизував її залишки.

    Розрахунок Москви на південь і схід і фактичний опір

    Повномасштабне вторгнення стало головним доказом того, наскільки хибною була російська ставка на «російськомовне населення». Кремль очікував, що жителі півдня і сходу або зустрінуть російські війська спокійно, або не чинитимуть опору. На практиці сталося протилежне. Олександр Вілкул, начальник військової адміністрації Кривого Рогу і колишній представник політичного табору Партії регіонів, розповідав, що російська сторона пропонувала йому здати місто. Він відмовився. Подібні рішення ухвалювали по всій Україні. Росія зіткнулася не з «російським населенням, яке чекає визволення», а з громадянами України, які здебільшого не хотіли змінювати державу.

    Соціологія показує цей злам особливо ясно. У дослідженні Центру Разумкова навесні 2025 року серед людей, які переважно говорять вдома російською, 82% негативно ставилися до Росії, а 81,5% довіряли ЗСУ. Це пряма відповідь на головний міф «русского мира»: російська мова перестала бути показником політичної лояльності. Людина може говорити російською і при цьому вважати Росію ворогом. Після цього залишаються вже не лише відсотки, а конкретні біографії тих, хто справді обрав Росію.

    Ілля Кива — український народний депутат від проросійської ОПЗЖ — після початку повномасштабного вторгнення відкрито виступав на підтримку російської агресії і опинився в Росії. Віктор Медведчук, один із найбільш впливових проросійських українських політиків, перебував під домашнім арештом у справі про державну зраду, втік після початку вторгнення і був затриманий під час спроби залишити Україну, згодом його передали Росії в межах обміну. Це вже не культурна ностальгія, а свідомий політичний вибір людей, які до війни були частиною української політичної системи.

    Є й більш локальні приклади. Мер Куп’янська Геннадій Мацегора, обраний 2020 року від ОПЗЖ, у перші дні вторгнення публічно повідомив про домовленість із російськими військовими про передачу влади в місті. Колишній мер Куп’янська Володимир Демченко, який обіймав посаду у 2010–2015 роках, також перейшов на бік окупантів. У Херсоні Володимир Сальдо — колишній мер міста і відомий представник старої регіональної політики — зрештою очолив створену Росією окупаційну адміністрацію області.

    Ці люди важливі для матеріалу саме тому, що показують: громадянство України, життя в українській політичній системі і навіть обрання на українські посади самі по собі не гарантували української політичної лояльності. Але так само важливо не зробити зворотну помилку і не перенести їхню поведінку на все російськомовне населення. Після 2022 року такі історії вже отримали кримінальний вимір. За даними СБУ, з 24 лютого 2022 року по 31 грудня 2025 року розслідувалося 3 937 проваджень про державну зраду і 8 903 — про колабораційну діяльність. Правоохоронці відкривали справи про передачу координат, роботу в окупаційних адміністраціях, державну зраду.

    Наприклад, українські слідчі документували випадки, коли колишні чиновники, вчителі, місцеві депутати чи жителі окупованих міст добровільно переходили на бік Росії. В одній зі справ директорка захопленого ліцею в Куп’янському районі погодилася працювати в окупаційній системі освіти і впроваджувати російську програму. Але ці справи доводять не те, що «схід України був проросійським». Вони показують інше. Невелика прихована частина старої ідентичності в умовах окупації могла перетворитися на практичну співпрацю. Більшість людей цього не зробила.

    Прихована проросійськість і туга за 2013 роком

    Після 2022 року залишкова проросійська ідентичність стала набагато менш публічною. Опитування під час війни неминуче стикаються з проблемою соціально бажаних відповідей. Людина може не захотіти повідомляти інтерв’юеру про погляди, які потенційно можуть викликати підозру. Тому 4% позитивного ставлення до Росії в опитуванні не можна автоматично вважати точною цифрою всіх прихованих прихильників Росії. Але й перетворювати кожного російськомовного чи незадоволеного владою на прихованого проросійського теж не можна.

    Тут важливіше зрозуміти психологію самої групи. Серед неї є людина, яка справді хоче російської перемоги. Є той, хто вважає Росію меншим злом. Є той, хто каже «раніше було краще». І є той, хто не підтримує російську державу, але не здатен прийняти нову українську ідентичність як власну. Для останнього Росія може бути не країною призначення, а символом утраченого минулого.

    Родичі в Росії, які до 2022 року були цілком звичайною частиною життя, після вторгнення стали джерелом альтернативної інформації. «Там цього не показують», «це Україна обстрілює», «Росія просто відповідає» — такі розмови можуть зберігати стару картину світу навіть без російського телебачення.

    Радянська пам’ять діє подібним чином. Для частини старшого покоління «нормальне життя» асоціюється з роботою, стабільністю, 9 Травня, радянською культурою і відсутністю необхідності визначати себе як українця чи росіянина. Війна зруйнувала цей світ, але пам’ять про нього залишилася. Тому людина здатна водночас ненавидіти російські удари по власному місту і пояснювати їх як «відповідь НАТО». Це не раціональна політична теорія. Це спосіб зберегти стару картину світу, в якій Росія лишається «своєю», а відповідальність можна перенести на Київ і Захід.

    Нарешті, працює невдоволення українською державою. Мобілізація, корупція, економічні проблеми, вимкнення, відчуття несправедливості — усе це саме по собі не робить людину проросійською. Але якщо вона ще до війни вважала Київ неефективною і чужою владою, нові проблеми легко вбудовуються в стару схему: «Україна не може нормально управляти, отже, проблема в самій системі». Що довша війна, то більше можливостей для такого пояснення.

    Тому «чекати Росію» не завжди означає чекати танки. Іноді це очікування того, що Україна знову стане такою, якою людина її пам’ятає. Це своєрідна внутрішня еміграція. Фізично людина перебуває тут, але психологічно продовжує жити в іншому часі.

    Політична лояльність і культурна звичка

    Сьогодні Україна набагато менше схожа на країну двох конкуруючих цивілізаційних проєктів. Більшість російськомовних українців не хоче російського майбутнього. Удослідженні Разумкова серед переважно російськомовних 81,5% довіряють ЗСУ, 55% вірять у перемогу України, а 54% вважають, що Україна не повинна погоджуватися на скорочення своїх збройних сил як умову миру. Проблема виникає там, де культурна ідентичність перетворюється на політичну належність до іншої держави. Саме цей перехід і пояснює різницю між російськомовними українцями і невеликою групою, яка після 2022 року все ще чекає російського сценарію.

    При цьому держава не може ігнорувати людей, які переходять від поглядів до дій. Передача координат, робота на окупаційну адміністрацію, участь у російських військових формуваннях, організація псевдореферендумів чи допомога російським спецслужбам — це вже не питання культурної ідентичності, а питання безпеки. Такі випадки мають розглядатися саме як співробітництво з противником. Але безпека не пояснює, чому людина, яка ніколи не співробітничала з окупантами, може й далі вважати російський сценарій менш чужим, ніж український.

    Залишкова прихильність до Росії не випливає з того, що українське суспільство досі розколоте надвоє, і не з того, що російська мова сама по собі формує політичну лояльність. Вона тримається там, де особисте життя довше за державну історію. Усередині цієї системи є і прямий політичний вибір. Є люди, які чекають саме російську владу і російську перемогу.

    Поруч із ними — значно менш видима категорія, вони не збираються їхати в Росію і часто навіть не виправдовують війну, але не приймають новий український порядок як свій. Їхнє очікування спрямоване назад — до світу, в якому Київ і Москва ще не вимагали остаточного вибору. Саме ця інерція дозволяє жити в українській державі, бачити наслідки російських ударів і водночас зберігати внутрішню вірність іншому часу. Для більшості цей час закритий. Для невеликої частини він досі виглядає незавершеним.

  • Після демаршу Зеленського та Буданова: українці висловилися про суперечку з Польщею

    Після демаршу Зеленського та Буданова: українці висловилися про суперечку з Польщею

    Попри останнє загострення у відносинах між Києвом і Варшавою, переважна більшість українців не підтримує конфронтацію з Польщею через історичні суперечки. Нове соціологічне дослідження Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) показало, що 90% громадян України виступають за конструктивний підхід до вирішення складних історичних питань між двома країнами.

    Результати опитування були оприлюднені на тлі дипломатичного скандалу, який виник після рішення президента Польщі Кароля Навроцького позбавити президента України Володимира Зеленського найвищої польської державної нагороди — Ордена Білого Орла. Це рішення викликало широкий резонанс як в Україні, так і в Польщі та стало приводом для нової хвилі дискусій навколо складних сторінок спільної історії двох народів.

    Соціологи КМІС поставили респондентам запитання про те, який підхід до врегулювання історичних суперечок із Польщею вони підтримують найбільше. Українцям запропонували чотири варіанти відповіді, два з яких передбачали конфронтаційну модель відносин, а ще два — пошук компромісів та взаєморозуміння.

    Згідно з результатами дослідження, лише 5% українців підтримують радикальні підходи. Зокрема, лише 1% респондентів вважає, що Україна має повністю погодитися з польським баченням спільної історії та виконати всі вимоги Варшави. Водночас лише 4% опитаних переконані, що саме Польща повинна відмовитися від власної позиції та прийняти українське трактування історичних подій.

    Натомість абсолютна більшість громадян обрала більш прагматичний та конструктивний підхід. Найпопулярнішою виявилася позиція, згідно з якою кожна держава має право на власне бачення історії та власних національних героїв, а інші країни не повинні втручатися в ці питання. Такий варіант підтримали 57% опитаних.

    Ще 33% українців виступили за пошук спільного погляду на складні історичні події шляхом роботи істориків та експертів, а не політиків. На їхню думку, створення спільних історичних комісій та професійний діалог можуть допомогти виробити компромісні підходи до оцінки суперечливих сторінок минулого.

    У КМІС зазначають, що результати дослідження демонструють високий рівень суспільної зрілості українців. Попри емоційність історичних тем та активне політичне використання історичних питань у двосторонніх відносинах, більшість громадян віддають перевагу співпраці, а не загостренню конфлікту.

    Опитування проводилося з 17 по 23 червня 2026 року методом телефонних інтерв’ю. У ньому взяли участь 1005 респондентів із різних регіонів України. За даними соціологів, статистична похибка вибірки не перевищує 4,1%.

    Особливої актуальності результати набувають на тлі останніх подій у польсько-українських відносинах. Нагадаємо, нещодавно президент Польщі Кароль Навроцький ухвалив рішення про позбавлення президента України Володимира Зеленського найвищої державної нагороди Польщі — Ордена Білого Орла. Причиною став конфлікт навколо присвоєння одному з підрозділів Сил спеціальних операцій України почесного найменування Героїв УПА.

    Рішення Варшави викликало хвилю відповідних кроків з українського боку. Міністр закордонних справ України Андрій Сибіга оголосив про повернення польської нагороди — Командорського хреста із зіркою ордена «За заслуги перед Польщею». Аналогічне рішення ухвалив керівник Головного управління розвідки Кирило Буданов, який також відмовився від польського ордена.

    Згодом до них приєднався посол України у Польщі Василь Боднар. А 20 червня президент Володимир Зеленський повернув Орден Білого Орла польській стороні.

    Символічний протест підтримали й українські президенти попередніх років. Про повернення своїх польських нагород заявили другий президент України Леонід Кучма, третій президент Віктор Ющенко та п’ятий президент Петро Порошенко.

    Попри політичне загострення, керівництво обох держав останніми днями неодноразово наголошувало на важливості збереження стратегічного партнерства. Польща залишається одним із ключових союзників України у війні проти Росії та одним із головних лобістів українських інтересів у Європейському Союзі та НАТО.

    Раніше прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск також закликав політиків уникати ескалації історичних конфліктів. За його словами, зростання антиукраїнських настроїв у польському суспільстві є тривожним сигналом, який не повинен використовуватися для політичних маніпуляцій.

    Експерти відзначають, що питання Волинської трагедії, діяльності УПА та історичної пам’яті залишаються одними з найскладніших у двосторонніх відносинах. Однак результати нового дослідження свідчать: українське суспільство не підтримує радикалізацію цих дискусій і виступає за збереження партнерських відносин із Польщею навіть попри наявні суперечки.

    На тлі війни з Росією та спільних безпекових викликів українці демонструють прагнення до діалогу та взаємної поваги. І саме це, на думку соціологів, може стати основою для подальшого розвитку українсько-польських відносин, незважаючи на політичні конфлікти та складну історичну спадщину.

  • Випробування єдності: як війна змінила українське суспільство і чи можливо знову об’єднатися

    Випробування єдності: як війна змінила українське суспільство і чи можливо знову об’єднатися

    Повномасштабне вторгнення в лютому 2022 року спричинило в Україні справжній вибух національної єдності. Мільйони людей стали плечем до плеча: масове волонтерство, допомога армії, готовність до будь-яких позбавлень і взаємна підтримка стали нормою життя. У перші місяці війни суспільство демонструвало найвищий рівень згуртованості, який експерти порівнювали з національним пробудженням.

    Проте в міру затягування конфлікту, зростання втрат, економічної кризи та постійного психологічного тиску ситуація радикально змінилася. Накопичені десятиліттями внутрішні суперечності вийшли на поверхню, а втома й нерівномірний досвід війни почали роз’їдати колишню згуртованість. Соціологи Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), Центру Разумкова та інших установ зазначають: суспільство зберігає значну стійкість, але ознаки втоми, зниження довіри до окремих інститутів і напруги між групами населення зростають.

    Соціальні відмінності та їхній вплив на суспільство

    Війна розділила українців за різними «шарами» переживань, що стало головною причиною взаємного непорозуміння. Військовослужбовці, їхні родини та мешканці прифронтових регіонів щодня живуть під обстрілами, у постійній небезпеці та з відчуттям, що кожен день — це боротьба за виживання. У відносно спокійних тилових районах люди частіше стикаються з економічними труднощами, невизначеністю та опосередкованими наслідками. Це породжує відчуття несправедливості: військові іноді відчувають, що частина суспільства продовжує жити в більш звичному ритмі, а цивільні — накопичену втому від стресу.

    За даними КМІС на початок 2026 року, лише близько 20% очікують швидкого завершення війни, але 65% заявляють про готовність терпіти стільки, скільки потрібно. Соціолог Антон Грушецький підкреслює, що багато хто морально й фізично виснажений після чотирьох років у режимі виживання. Водночас 61% українців вважають, що суспільство долає суперечності й рухається до єдності (зростання з 53% у грудні 2024 року), хоча 33% бачать заглиблення розломів.

    Особливо вразливим шаром стали внутрішньо переміщені особи (ВПО). Станом на кінець 2025 — початок 2026 року за даними МВФ та МОМ офіційно зареєстровано й оцінено близько 3,7–4,6 мільйона людей (з урахуванням незареєстрованих — значно більше). Багато хто втратив житло, роботу й звичне життя, залежить від державної допомоги, яку отримує лише близько чверті нужденних, і стикається з серйозними бар’єрами в працевлаштуванні та інтеграції в нові громади. Близько 69% ВПО відзначають негативний вплив війни на психічне здоров’я. Мешканці приймаючих регіонів іноді сприймають переселенців як додаткове навантаження на ресурси, а самі ВПО відчувають відчуження та стигму.

    Це класичний приклад взаємного нерозуміння: різні «реальності війни» призводять до претензій («чому ви не на фронті» чи «чому ви не допомагаєте більше»), навіть за збереження спільного патріотизму. Різні шари — фронтовики, ВПО, тилові жителі, ветерани, родини військових — живуть у паралельних світах із різними щоденними ризиками, втратами та очікуваннями.

    Соціально-економічні фактори та зовнішній вплив агресора

    Посилення соціальної нерівності та бідності лише поглиблює розломи. За оцінками Світового банку, рівень бідності у 2025 році становив близько 36,9%, а коефіцієнт Джині (показник нерівності) зріс з 0,41 у 2023 році до 0,50 у 2025-му — це помітне розшарування. На цьому тлі демонстративне багатство окремих представників еліт сприймається як ляпас. Корупційні скандали особливо болісно б’ють по відчуттю справедливості: люди готові терпіти позбавлення, але не цинізм тих, хто живе за іншими правилами.

    Хронічний стрес став справжнім «тихим руйнівником» згуртованості. У 2024–2025 роках 87% українців стикалися зі стресовими ситуаціями (лише 10% — ні з однією). Високий рівень втоми проявляється в дратівливості, пошуку винних усередині країни та зниженні емоційної стійкості. Негативні емоції переважають, проте водночас зміцніла горизонтальна солідарність — «любов до своїх». Перехід від початкового шоку до «рутинізації війни» має високу ціну, як зазначають дослідження Разумкова та КМІС.

    Агресор майстерно використовує ці тріщини в межах своєї гібридної стратегії. Він веде не лише військові дії, а й потужну інформаційно-психологічну кампанію, акцентуючи увагу на мобілізації, корупції, нерівності, втомі, регіональних відмінностях і «зраді тилу». Через соціальні мережі, дезінформацію, ботів і провокації пропаганда розпалює взаємні звинувачення, посилюючи відчуття, що «свої гірші за ворога». Аналітики відзначають класичний принцип «розділяй і володарюй» у цифрову епоху: ефективність висока саме тому, що спирається на реальні проблеми. Мета — підірвати мораль, знизити підтримку опору та міжнародну допомогу. Це когнітивна війна, де внутрішні розломи стають зброєю, часом ефективнішою, ніж прямі удари.

    Багато суперечностей мають довоєнне коріння, але війна зробила їх критично небезпечними. Реінтеграція ветеранів (уже понад 1,2 мільйона осіб, а в перспективі — до 5–6 мільйонів разом із сім’ями) — наступна велика перевірка. Проблеми з посттравматичним стресовим розладом, здоров’ям, працевлаштуванням (58% працюючих ветеранів, але 42% активно шукають роботу — у два рази більше, ніж серед неветеранів; багато хто стикається з бар’єрами) та відчуттям відчуження можуть створити нову лінію розлому між «теми, хто воював», і рештою суспільства. Дослідження показують, що 73% ветеранів потребують психологічної підтримки, а 30% не можуть знайти стабільну роботу.

    Уроки інших країн

    Подібні виклики добре відомі з досвіду інших держав. Після війни у В’єтнамі багато американських ветеранів зіткнулися з серйозними труднощами реінтеграції: за даними довгострокових досліджень, довічне поширення ПТСР серед чоловіків, які служили в театрі бойових дій, сягало близько 30%, а значна частина відчувала проблеми з соціальною адаптацією, сім’єю, працевлаштуванням і відчуттям відчуження від суспільства, яке не завжди розуміло їхній досвід. Це призвело до довгострокових наслідків для психічного здоров’я та соціальної згуртованості.

    Після Другої світової війни Франція та Німеччина, пройшовши через глибоку ворожнечу, змогли побудувати успішне примирення завдяки економічній інтеграції (початок з Європейського об’єднання вугілля та сталі 1951 року) та політичним крокам, таким як Єлисейський договір 1963 року. Це заклало основу європейського співробітництва й перетворило колишніх ворогів на ключових партнерів. У Північній Ірландії та Південній Африці механізми правди й примирення (Truth and Reconciliation Commission у ПАР) допомогли знизити напругу після тривалих конфліктів, хоча процес потребував часу, символічних жестів та економічних заходів. На Балканах після югославських війн примирення просувається повільно: зберігаються націоналістичні наративи, проблеми з правосуддям і довірою, що підкреслює, наскільки важливе своєчасне втручання держави та суспільства.

    Чи можливе нове об’єднання?

    Незважаючи на всі виклики, повна необоротність розладу — це не вирок. Дані соціології демонструють стійкість суспільства: довіра до Збройних Сил залишається високою (94% наприкінці 2025 року), більшість зберігає віру в спільну мету та готовність продовжувати опір. Експерти Центру Разумкова, КМІС та міжнародні аналітики сходяться на думці, що згуртуватися знову можливо — через системні зусилля: прозору боротьбу з корупцією, підтримку вразливих груп (включаючи ВПО), комплексну програму реінтеграції ветеранів, економічне відновлення та чесний діалог між різними шарами суспільства. Ключовими елементами стануть визнання різного досвіду війни при розумінні спільної відповідальності, посилення медіаграмотності для протидії пропаганді та створення відчуття справедливості.

    Історичний досвід підтверджує: суспільства, що пережили тяжкі випробування, часто виходять більш зрілими та згуртованими, якщо активно керують внутрішніми розломами. Початкове єднання 2022 року яскраво довело потенціал нації.

    Внутрішні напруження — це реальність затяжної війни. Однак здатність визнати проблеми, справедливо їх вирішувати та зберігати солідарність може стати не лише запорукою перемоги й успішного післявоєнного відновлення, а й фундаментом нової, більш стійкої України.

     

  • Залужний випереджає Зеленського в рейтингу довіри українців — нові дані КМІС

    Залужний випереджає Зеленського в рейтингу довіри українців — нові дані КМІС

    Згідно з новим соціологічним дослідженням Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), рівень довіри до президента України Володимира Зеленського на початок літа 2026 року становить 61%, тоді як колишній головнокомандувач ЗСУ, а нині посол України у Великій Британії Валерій Залужний має вищий показник довіри — 73%. Результати опитування фіксують стабільність президентських рейтингів із незначними коливаннями, але водночас підкреслюють збереження лідерства Залужного серед ключових публічних фігур країни.

    Опитування проводилося КМІС у період із 7 травня до 3 червня 2026 року методом телефонних інтерв’ю на основі випадкової вибірки мобільних номерів. У дослідженні взяли участь 1015 респондентів віком від 18 років, які проживають на території України, підконтрольній уряду. Соціологи зазначають, що за звичайних умов статистична похибка такої вибірки не перевищує 4,1% для показників, близьких до 50%, і є меншою для крайніх значень.

    Згідно з результатами, 61% опитаних заявили, що довіряють президенту Зеленському. З них 33% висловили повну довіру, ще 28% — «скоріше довіряють». Водночас 34% респондентів зазначили, що не довіряють главі держави: 20% відповіли «зовсім не довіряю», а 13% — «скоріше не довіряю». Баланс довіри-недовіри становить +27%, що, за оцінками КМІС, свідчить про відносну стабільність суспільного сприйняття президента.

    Соціологи наголошують, що порівняно з квітнем 2026 року суттєвих змін у рівні довіри до Зеленського не зафіксовано. Коливання перебувають у межах статистичної похибки, однак баланс довіри-недовіри дещо покращився — з +22% до +27%. Це, за поясненням дослідників, означає не стільки зростання підтримки, скільки певне зміщення загального настрою респондентів у бік більш позитивного сприйняття, без різких змін у структурі відповідей.

    Окрему увагу в дослідженні приділено аналізу довіри до інших публічних діячів, зокрема представників сектору безпеки та оборони. Саме ця група традиційно демонструє найвищі показники підтримки серед населення.

    Лідером загального рейтингу став Валерій Залужний, якому довіряють 73% опитаних, тоді як 21% висловили недовіру. Баланс довіри-недовіри становить +52%, що робить його одним із найбільш позитивно оцінених публічних діячів у країні. Соціологи відзначають, що такі показники свідчать про збереження високого рівня суспільної довіри до військових лідерів навіть після їх переходу до дипломатичної діяльності.

    Високі результати також продемонстрували інші представники сектору оборони. Зокрема, керівник Головного управління розвідки Міністерства оборони Кирило Буданов отримав 70% довіри та 22% недовіри, що забезпечило йому баланс +48%. Майже аналогічний рівень підтримки має Роберт Бровді, якому довіряють 70% респондентів, а не довіряють лише 7%, що формує один із найвищих показників у всьому дослідженні — +63%.

    Серед політичних та громадських діячів також виділяються окремі фігури. Мер Харкова Ігор Терехов отримав 52% довіри та 19% недовіри, що дає баланс +32%. Міністр оборони Михайло Федоров має 50% довіри і 21% недовіри (баланс +29%). Голова Миколаївської обласної військової адміністрації Віталій Кім отримав 47% довіри та 27% недовіри, що відповідає балансу +20%.

    Головнокомандувач Збройних сил України Олександр Сирський має 52% довіри та 36% недовіри, що формує баланс +16%. Соціологи зазначають, що навіть за наявності суттєвого рівня критики серед частини респондентів, усі представники оборонного сектору залишаються в зоні позитивного балансу довіри.

    КМІС також звертає увагу на методологічний аспект дослідження. Соціологи зафіксували невелику кореляцію між порядком, у якому респондентам зачитували прізвища публічних діячів, і рівнем довіри до окремих фігур. Зокрема, йдеться про те, що чим пізніше у списку називався президент, тим дещо вищим був рівень довіри до нього. Дослідники пояснюють це ефектом порівняння: коли респонденти вже оцінили інших діячів, їх сприйняття президента могло ставати більш позитивним на контрасті.

    Попри це, у КМІС наголошують, що загальний висновок залишається незмінним: рівень довіри до президента України є стабільним, без суттєвих змін у динаміці. Водночас розрив між Зеленським і Залужним у показниках довіри зберігається на користь колишнього головнокомандувача, який продовжує утримувати лідерські позиції серед усіх досліджених публічних фігур.

    Соціологи підкреслюють, що загалом українське суспільство демонструє складну, але відносно стабільну структуру довіри до політичних і військових лідерів. На тлі війни та тривалих кризових умов ключову роль у формуванні суспільних оцінок відіграють фактори безпеки, ефективності державних інституцій та персональної репутації публічних діячів.

    Таким чином, результати опитування КМІС фіксують одразу дві паралельні тенденції: стабільний рівень довіри до президента Володимира Зеленського та одночасне лідерство Валерія Залужного у рейтингах суспільної підтримки серед українців, що зберігається вже тривалий час і формує один із ключових трендів політичного сприйняття в країні.

  • Більшість українців підтримали б мирну угоду з територіальними компромісами на референдумі — КМІС

    Більшість українців підтримали б мирну угоду з територіальними компромісами на референдумі — КМІС

    Більшість українців може підтримати мирну угоду з територіальними компромісами на потенційному референдумі, однак вирішальним фактором залишається формулювання питання. Про це свідчать результати опитування Київського міжнародного інституту соціології, проведеного 1–8 березня.

    Соціологи зазначають, що суспільна реакція на можливу мирну угоду значною мірою залежить від того, як саме її описати. Якщо в запитанні акцентувати на перевагах — таких як членство України в Європейському Союзі, гарантії безпеки та економічна відбудова, — підтримка серед громадян суттєво зростає.

    У рамках дослідження респондентам запропонували гіпотетичне питання про підтримку миру через угоду зі США та Європою, яка передбачає вступ України до ЄС у 2027 році, гарантії безпеки, план економічної відбудови та територіальні компроміси. За таких умов 61% опитаних заявили, що проголосували б за таке рішення, тоді як 10% виступили б проти.

    Якщо враховувати лише тих, хто готовий прийти на голосування, підтримка може бути ще вищою: серед потенційних учасників референдуму 86% заявили, що підтримали б угоду, і 14% виступили б проти.

    Загалом 64% опитаних повідомили, що готові взяти участь у референдумі, якщо такий буде проведено.

    У КМІС наголошують, що результати демонструють високу чутливість суспільної думки до формулювань. Більшість українців негативно ставиться до прямої ідеї виведення військ з Донбасу в обмін на гарантії безпеки. Однак якщо складні умови не підкреслюються або подаються разом із позитивними перспективами, рівень підтримки суттєво зростає.

    Соціологи також попереджають про ризики маніпуляцій під час можливого референдуму. На їхню думку, як українська влада, так і суспільство та міжнародні партнери мають враховувати ці фактори.

    Окрему проблему може створити явка виборців. Дослідження проводилося лише серед населення підконтрольних територій, тоді як значна частина громадян перебуває за кордоном або може не мати можливості проголосувати через безпекову ситуацію.

    За законом, рішення на всеукраїнському референдумі вважається легітимним, якщо участь у голосуванні беруть щонайменше 50% плюс один виборець. Водночас навіть формальне виконання цієї вимоги може не забезпечити суспільного визнання результатів у разі низької фактичної явки.

    Опитування проводилося методом телефонних інтерв’ю за випадковою вибіркою мобільних номерів. Соціологи опитали 1003 респондентів віком від 18 років на підконтрольній Україні території. Статистична похибка вибірки не перевищує 4,1%.

  • Опитування показали: частина українців готова до поступок заради миру

    Опитування показали: частина українців готова до поступок заради миру

    Дедалі більше українців, виснажених тривалою війною, демонструють готовність розглядати територіальні поступки в обмін на припинення бойових дій та отримання надійних гарантій безпеки. Такий зсув у суспільних настроях західні медіа та аналітики пов’язують із накопиченою втомою від війни й бажанням отримати відчуття стабільності та захищеності від нових атак.

    Аналітичні матеріали західних видань зазначають, що для більшості опитаних ключовим фактором є не сама передача територій, а впевненість у тому, що агресія з боку Росії не повториться в майбутньому. Саме питання гарантій безпеки, а не кордонів, дедалі частіше виходить на перший план у відповідях респондентів.

    Тенденцію підтверджують і результати соціологічних досліджень українських інституцій. За даними опитувань, станом на кінець січня 2026 року близько 40% українців заявили про готовність підтримати виведення українських військ з окремих районів Донбасу заради завершення війни. Водночас лише невелика частина з них — близько 9% — погоджується на такий крок без значних застережень. Ще 31% вважають подібний сценарій загалом прийнятним виключно за умови отримання чітких гарантій безпеки з боку США та європейських країн.

    Разом із цим суспільство залишається глибоко поділеним. Понад половина опитаних — близько 52% — категорично виступають проти будь-яких територіальних поступок і наполягають на збереженні територіальної цілісності України в міжнародно визнаних кордонах. Такий баланс думок, на думку західних аналітиків, створює ризик внутрішнього напруження та політичного розколу в разі спроб реалізації компромісних сценаріїв.

    Окрему увагу міжнародні оглядачі приділяють можливим політичним наслідкам для президента Володимира Зеленського. Зазначається, що офіційна згода на втрату частини територій може суттєво змінити його сприйняття як всередині країни, так і за кордоном — від образу символу опору до політика, який погодився на тривалу окупацію українських земель.

    Водночас для значної частини українців ключовою умовою будь-яких переговорів залишається наявність дієвого механізму захисту від нової війни. Проста відмова від територій без вступу до НАТО або отримання рівноцінних гарантій безпеки сприймається більшістю як капітуляція, а не як шлях до стійкого миру.

    Офіційна позиція української влади залишається незмінною. Вона закріплена в Конституції та неодноразово підтверджувалася заявами РНБО, Офісу президента та Міністерства закордонних справ. Київ наполягає на повному відновленні територіальної цілісності та наголошує, що будь-які «торги» територіями є юридично нікчемними й створюють небезпечний прецедент для світового правопорядку.

    Попри це соціологічні дослідження, які фіксують зміну суспільних настроїв, залишаються важливим орієнтиром для міжнародних партнерів. Саме ці дані дедалі частіше враховуються під час формування стратегій подальшої військової, фінансової та дипломатичної підтримки України у 2026 році.

  • В Україні знову заговорили про блокування Telegram: що кажуть українці

    В Україні знову заговорили про блокування Telegram: що кажуть українці

    Уповноважена із захисту державної мови Олена Івановська вважає, що месенджер Telegram необхідно заблокувати на території України. На її думку, це допоможе зменшити вплив російськомовного та ворожого контенту, який активно поширюється серед українських підлітків. Про це омбудсменка сказала в інтерв’ю «Радіо Свобода».

    За її словами, мова йде не лише про безпеку інформаційного простору, а й про стратегічне майбутнє держави. Івановська переконана, що без послідовного перекриття каналів поширення російських наративів Україні буде складно зберегти власну культурну й мовну незалежність.

    «Це необхідно зробити, як мені видається. Якщо ми думаємо про завтра, якщо ми думаємо про Україну українську… тут України не буде, якщо ми не почнемо послідовно перекривати канали поширення ворожих наративів і пропаганди», — наголосила вона.

    Попри заклики до блокування, настрої суспільства не такі однозначні. Згідно з дослідженням Internews, у 2024 році 72% українців використовували Telegram для читання новин, що робить месенджер одним із ключових каналів інформування.

    Разом із тим минулорічне опитування Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) показало, що лише 9% українців підтримують повну заборону Telegram. Натомість близько 54% виступають за часткові обмеження, зокрема блокування окремих каналів, а не всієї платформи.

    Дискусії щодо можливості блокування Telegram тривають і на державному рівні. Головне управління розвідки Міноборони України раніше заявляло, що месенджер становить ризики для національної безпеки, тому необхідно шукати рішення, яке б мінімізувало потенційні загрози.

    Поки що остаточних рішень немає, однак заява мовної омбудсменки може посилити дискусію навколо майбутнього Telegram в Україні.

  • Як українці оцінюють боротьбу з корупцією у 2025 році, – опитування КМІС

    Як українці оцінюють боротьбу з корупцією у 2025 році, – опитування КМІС

    В Україні зберігається суперечливе ставлення до антикорупційних зусиль держави. Згідно з опитуванням Київського міжнародного інституту соціології, більшість громадян — 56% — вважають, що влада все ж здійснює реальні кроки для протидії корупції. Це свідчить про певне підвищення довіри до державних інституцій у порівнянні з 2024 роком.

    Однак разом із цим зростає й песимізм. Частка людей, які бачать корупцію як глибоко вкорінену та невиправну проблему, піднялася з 36% до 47%. Порівняно з 2023 роком загальне сприйняття боротьби з корупцією дещо погіршилося: тоді 59% громадян вірили в реальні зміни, нині — лише 48%.

    Цікаво, що українці демонструють високу підтримку критичної позиції суспільства щодо дій влади. Лише 8% вважають, що владу критикувати не можна взагалі — ця частка помітно знизилася з 13% у 2024 році. Натомість 90% переконані, що критика є необхідною умовою для розвитку демократії і контролю над владою.

    Такі результати свідчать про те, що суспільство прагне прозорості, відповідальності та діалогу. Українці готові визнавати позитивні кроки влади, але водночас не відмовляються від права на вимогливість та контроль.