Вперше після Другої світової війни світ намагається знайти спосіб змусити державу-агресора платити за руйнування ще до завершення війни. Україна першою змусила міжнародні інституції рахувати майбутні репарації, поки війна ще триває. Зазвичай такі підрахунки починалися після підписання перемир’я чи мирного договору. Кожна нова ракета чи артилерійський обстріл змінює суму, яку зрештою доведеться оплачувати.
Спільна оцінка Світового банку, Європейської комісії, ООН та українського уряду (RDNA) уже перевищує 524 млрд доларів на найближче десятиліття. Якщо перевести цю суму в час, то за нинішнього рівня ВВП України країні знадобилося б кілька років роботи всієї економіки без жодних інших витрат, щоб профінансувати таку суму самостійно. Це більше, ніж сукупний довоєнний ВВП України за два роки, і одна з найбільших програм післявоєнного відновлення з часів Плану Маршалла.
Такий підхід змінює саму логіку післявоєнної відбудови. Мова йде не про повернення до стану «як було». Йдеться про спробу побудувати економіку та інститути, здатні витримати наступні потрясіння. Водночас між детальною фіксацією втрат і реальним механізмом їх відшкодування залишається фундаментальна прогалина. Міжнародне право вміє документувати збитки з високою точністю. Воно значно гірше справляється з примусом до виплат, коли агресор не капітулював і зберігає контроль над своєю економікою.
Надприбутки від активів РФ, компромісний механізм репарацій під час війни
Замороження близько 300 млрд доларів суверенних резервів Центрального банку Росії стало найбільшим блокуванням державних активів у сучасній історії. Близько двох третин цієї суми перебуває в європейських юрисдикціях, насамперед у бельгійському депозитарії Euroclear. Щодня заморожені російські резерви продовжують приносити інвестиційний дохід. Саме ці надприбутки, а не сам капітал, сьогодні вже працюють на підтримку України.
Жодна країна у XXI столітті ще не намагалася стягнути репарації з ядерної держави, яка не програла війну і не капітулювала. Тому навколо російських активів зараз стільки юридичних спорів.
Європейський Союз обрав компромісний підхід. Замість прямого зазіхання на основний капітал, Брюссель використовує надприбутки від цих активів. Як зазначила президент Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн:
Ці кошти стали фінансовою основою програми Extraordinary Revenue Acceleration (ERA) обсягом 50 млрд доларів, узгодженої країнами G7.
У межах цієї ініціативи Європейський Союз надає Україні макрофінансову допомогу, яка погашатиметься за рахунок надприбутків від іммобілізованих російських державних активів.
Лоренс Трайб і колишній президент Світового банку Роберт Зеллік вважають, що грубе порушення Росією норм міжнародного права виправдовує контрзаходи, включаючи використання самих активів. Вони аргументують, що це не просто санкції, а інструмент відновлення справедливості.
Таким чином, заморожені активи стали не лише фінансовим важелем, але й тестом для міжнародної правової системи: чи здатна вона змусити ядерну державу-агресора платити за агресію ще до її завершення, чи залишиться це питанням політичної волі та прецедентів.
Чому самих грошей недостатньо, історичні приклади
Після Першої світової війни репарації з Німеччини (132 млрд золотих марок) не тільки не відновили стабільність у Європі, а й стали одним із факторів економічної кризи та реваншистських настроїв, що призвели до нової війни. Після 1945 року підхід змінився: союзники поєднали часткові репарації з демонтажем промисловості, окупаційним контролем та масовою програмою відновлення (План Маршалла — 13,3 млрд доларів). У подальші роки основний обсяг інвестицій у відновлення Західної Європи забезпечив саме приватний капітал, який повернувся завдяки зниженню безпекових ризиків і відновленню довіри до економіки.
Яскравим прикладом є Ізраїль. У 1952 році за Люксембурзькою угодою Німеччина виплатила значні кошти молодій державі на абсорбцію сотень тисяч вцілілих після Голокосту та відновлення економіки (державна частина — близько 3 млрд марок, а загальні виплати жертвам Голокосту через різні механізми перевищили 90 млрд доларів). Ці ресурси допомогли побудувати інфраструктуру, житло та промисловість.
Проте навіть після отримання цих компенсацій країна продовжувала існувати в умовах постійних воєнних загроз протягом десятиліть. Це чітко показало: фінансові репарації здатні відновити економіку, але вони не заміняють надійних механізмів безпеки, військової стійкості та стратегічних союзів.
Аналогічно, через UNCC (Compensation Commission) після вторгнення Іраку в Кувейт у 1990 році було розглянуто 2,7 млн заяв і виплачено 52,4 млрд доларів. Процес тривав понад 30 років. Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Ірак саме завершував останні платежі за ту війну.
Міжнародне право на історичному роздоріжжі
Після 24 лютого 2022 року світ вперше за багато десятиліть почав серйозно переглядати фундаментальні принципи міжнародного права, які раніше вважалися майже недоторканними.
Традиційно суверенні резерви центральних банків користувалися одним із найсильніших рівнів міжнародно-правового захисту. Саме тому дискусія про можливість використання заморожених резервів Центрального банку Росії стала безпрецедентною для сучасної міжнародної фінансової системи.
Після 2022 року ситуація змінилася з кількох причин одночасно. Росія порушила основоположні норми Статуту ООН (заборона застосування сили проти територіальної цілісності держави). Це не просто «звичайна війна», а спроба ліквідувати суверенну державу. Такий рівень порушення створив політичну волю у значної частини міжнародної спільноти шукати нові інструменти тиску.
Звичайні санкції, хоча й жорсткі, не зупинили війну. Військова допомога Україні дорога і політично складна. Заморожені активи Росії стали одним з небагатьох ресурсів для західних платників податків, які можна було б використати.
Більшість російських резервів була номінована в доларах, євро та інших західних валютах і зберігалася в західних депозитаріях (Euroclear, Clearstream). Це створило унікальну ситуацію, активи фактично опинилися під контролем Заходу.
Головні ризики, які бачать на Заході — це довіра до долара та євро як резервних валют. Якщо центральні банки інших країн (Китай, Індія, країни Глобального Півдня, Саудівська Аравія) вирішать, що їхні резерви в західних валютах можуть бути заморожені або конфісковані з політичних мотивів, вони почнуть активно диверсифікувати активи. Це може прискорити процес «дедоларизації», який і так триває повільно.
Саме тому G7 та ЄС досі не пішли на повну конфіскацію, а обрали більш обережний шлях — використання надприбутків від заморожених активів. Компроміс між бажанням допомогти Україні та страхом зруйнувати основи системи, на якій тримається їхня власна фінансова міць.
Відновлення після війни та механізм відповідальності агресора
Репарації завжди здавалися питанням грошей. Але досвід попередніх воєн показує, навіть мільярдні виплати не гарантують ані стабільності, ані справедливості, якщо за ними не стоїть дієва система контролю, безпеки та розвитку.
Заморожені активи та міжнародна допомога не можуть стати кінцевою відповіддю. Вони лише створюють ресурс. Те, чи перетвориться цей ресурс на реальне відновлення, залежатиме від того, які правила будуть закладені з першого дня: хто ухвалюватиме рішення, як контролюватимуться витрати і чи стане відбудова частиною економічної трансформації, а не просто відновленням зруйнованого.
Масштаб майбутнього відновлення робить Україну не просто отримувачем міжнародної допомоги, а учасником одного з найбільших економічних експериментів XXI століття. Від того, чи вдасться побудувати прозору систему управління сотнями мільярдів доларів, залежатиме не лише швидкість відбудови, а й довіра світу до самої ідеї репарацій.
Якщо заморожені російські активи стануть основою нового механізму відповідальності держав агресорів, це створить прецедент, якого раніше не існувало.
Український досвід матиме значення далеко за межами цієї війни. Якщо світ зможе створити робочий механізм компенсації збитків, це змінить підхід до майбутніх конфліктів. Якщо ні, то міжнародне право знову залишиться системою, яка здатна назвати агресію злочином, але не завжди здатна змусити агресора заплатити за її наслідки.
