Пишний протокольний антураж навколо зустрічі Дональда Трампа та Сі Цзіньпіна у Вашингтоні виявився разючим контрастом до фактичних підсумків переговорів лідерів двох наддержав. Американський президент особисто вирушив зустрічати очільника Китаю на авіабазу Ендрюс, провівши кілька хвилин в очікуванні біля літака, що дипломати оцінюють як показову демонстрацію миролюбності та небажання загострювати конфронтацію. В умовах наближення проміжних виборів до Конгресу та численних внутрішніх викликів Білий дім категорично прагне уникнути одночасної війни на кілька фронтів. Проте за фасадом урочистостей та продовження торгівельного перемир’я криється суто тактична пауза: жоден із базових вузлів протистояння — від доступу до напівпровідників і систем штучного інтелекту до контролю за рідкісноземельними металами та долі Тайваню — так і не зрушив з мертвої точки.
Ілюзія швидкої перемоги одного гіганта над іншим розбивається об їхню критичну взаємозалежність, що перетворює будь-який саміт на спробу торгу, а не капітуляції. Як зазначає колишній міністр закордонних справ України Володимир Огризко, Вашингтон і Пекін не здатні розірвати зв’язки без катастрофічних наслідків для власних економік, тому змушені шукати приховані важелі впливу. Зокрема, ухвалений американським законодавчим органом механізм сенаторів Грема та Блюменталя, що дозволяє запроваджувати мита до ста відсотків проти покупців російської сирої нафти, дає Трампу потужний інструмент тиску на Китай та Індію. Проте господар Білого дому воліє використовувати цей санкційний важіль не для нищівного удару, а для кулуарного обміну поступками, виторговуючи лояльність Пекіна в обмін на незастосування драконівських обмежень.
Найбільш показовим і тривожним сигналом для Києва стала повна безрезультатність обговорення російсько-української війни. Попри те, що українська тематика лунала за зачиненими дверима, Сі Цзіньпін не надав жодних натяків на готовність використати потужні економічні важелі впливу Пекіна для реального примусу Володимира Путіна до миру. Китайське керівництво обмежилося черговими ритуальними заявами про необхідність перемовин, зберігши зручний для себе нейтралітет і фактичну підтримку російської економіки. Аналогічна ситуація склалася і довкола кризи з Іраном, де Сполучені Штати марно сподівалися на посередництво Пекіна. Зустріч наддержав зафіксувала статус-кво: сторони домовилися не переходити до відкритої війни між собою, залишивши долю глобальної безпеки заручником тактичного торгу.
