Сполучене Королівство вкотре зіткнулося з екзистенційним викликом, який британська влада десятиліттями намагалася тримати під жорстким контролем, намагаючись зберегти цілісність держави в умовах невпинного зростання регіональних амбіцій. Чотирнадцятого вересня у Кардиффі лідери Шотландської національної партії, Партії Вельсу та північноірландської сили «Шинн Фейн» уклали безпрецедентний спільний меморандум. Фундаментальна суть підписаного документа полягає в безапеляційній вимозі: Шотландія, Вельс та Північна Ірландія повинні отримати виключне право самостійно визначати власне політичне майбутнє, а уряду в Лондоні слід терміново готуватися до неминучих конституційних трансформацій.
Цей альянс ще не означає негайного узгодженого виходу трьох частин із британської корони, проте вперше в новітній історії регіональні сили об’єднали свої претензії на єдиному майданчику. Для центрального кабінету на Даунінг-стріт це створює колосальну кризу, адже відбивати поодинокі заклики Единбурга завжди було легше, ніж тримати кругову оборону проти скоординованого політичного фронту. Регіональні лідери перетворюють цю декларацію на постійний інструмент тиску, змушуючи Вестмінстер відповідати на питання, яку частку повноважень центр взагалі готовий віддати заради приборкання прагнень до незалежності.
Хоча спільна декларація задекларувала єдність у принципах, кожен із трьох регіонів переслідує власну стратегічну мету. Перший міністр Шотландії Джон Свінні та перша міністерка Північної Ірландії Мішель О’Ніл рішуче налаштовані на проведення реальних плебісцитів щодо розриву зв’язків із британською монархією. Натомість перший міністр Вельсу Рін ап Іорверт займає стриманішу позицію, наголошуючи, що для його країни питання референдуму навряд чи постане на практичному рівні раніше виборів дві тисячі тридцятого року.
Коріння нинішнього спалаху сягає десятиліть напруженого протистояння за лінією центр – регіони. Найбільш драматично події розгортаються у Шотландії, яка має власну правову й освітню системи та автономний парламент. На референдумі 2014 року 55% громадян обрали союз із Лондоном, проте вихід Великої Британії з Європейського Союзу, проти якого виступили 62% шотландців, повністю зламав старі домовленості та дав Единбургу залізобетонні аргументи вимагати нового голосування. Попри те, що Верховний суд країни у 2022 році заборонив парламенту Шотландії оголошувати референдум без санкції Вестмінстера, націоналісти продовжують шукати обхідні шляхи.
У Вельсі національний рух тривалий час зосереджувався на розширенні законодавчої автономії, проте спеціальна комісія нещодавно офіційно внесла сценарій повної незалежності до переліку базових моделей майбутнього устрою. Найвибухонебезпечнішою залишається ситуація в Північній Ірландії, де статус регіону регламентований історичною Белфастською угодою. Британське законодавство вже містить чіткий механізм проведення так званого прикордонного голосування, і якщо Лондон зафіксує підтримку возз’єднання з Республікою Ірландія більшістю населення, референдум буде призначено автоматично. Вихід із єдиного європейського ринку суттєво оголив торговельні та митні протиріччя в регіоні, перетворивши британську конституційну кризу на незворотний процес.
