Через п’ять років після закінчення війни Україна може зіткнутися з однією з найбільших концентрацій бойової зброї в Європі з часів Другої світової.
Це не абстрактна загроза. Це сценарій майже кожної великої війни XX і XXI століття. Після 1945 року в Європі залишалися мільйони одиниць зброї, які ще десятиліттями спливали в руках злочинних груп і в нових конфліктах. Україна, коли завершиться активна фаза бойових дій, зіткнеться з цим викликом у масштабі, якого не знала сучасна Європа. Ймовірно, сучасна Європа ще не стикалася з настільки масштабною концентрацією різноманітного сучасного озброєння за такий короткий час. Від радянських автоматів до західних протитанкових систем, від трофейного російського озброєння до комерційних дронів, перетворених на зброю. За оцінками експертів Small Arms Survey лише в перші місяці повномасштабного вторгнення територіальній обороні та волонтерським формуванням було видано сотні тисяч одиниць стрілецької зброї. До цього додалися великі обсяги озброєння регулярних частин ЗСУ, західні поставки (Javelin, NLAW, різні системи ППО та стрілецька зброя) і трофеї. Навіть якщо значна частина цієї зброї потрапить до нелегального обігу — це вже виявиться проблемою континентального масштабу.
Мотиви зберігання зброї військовими та ветеранами, реальні кейси та вплив на злочинність
Злочини, пов’язані з вогнепальною зброєю, боєприпасами та вибухівкою, зросли в 47 разів — з 273 у 2021 році до майже 13 тисяч у 2024-му. Більша частина пов’язана з воєнними злочинами окупантів, однак зростає й кількість «цивільних» насильницьких злочинів зі зброєю, про це свідчить офіційна статистика МВС України за 2024 рік.
Експерт з кримінального права Григорій Усатий прямо каже: люди озброюються, «бо розуміють, що вони не захищені».
В умовах війни, коли загрози (диверсії, обстріли прифронтових і деокупованих територій, кримінал) реальні, а довіра до правоохоронної системи в частини населення підірвана, зброя стає «страховкою». Це не лише про ветеранів — про всіх, хто пройшов через окупацію або бої.
ПТСР, відчуття постійної загрози є класичними наслідками бойового досвіду. Зброя поряд дає ілюзію контролю. Це не виправдання, але реальний фактор, який відзначають психологи, що працюють з ветеранами. У поєднанні з труднощами реінтеграції (робота, сім’я, соціальна ізоляція) вона може стати тригером. Для багатьох бійців зброя, захоплена у ворога, — не просто залізо. Це доказ виживання, конкретних боїв, іноді «особистий рахунок». Такі речі везуть додому як символи. Аналогічні пояснення регулярно звучать і в українських, і в російських кейсах затримань.
Липень 2026 року. Державне бюро розслідувань повідомило про підозру трьом військовослужбовцям, які намагалися продати цілий вантаж зброї та вибухівки (більше тонни пластиду, сотні боєприпасів, протитанкові засоби). Загальна вартість вилученого — понад 2 млн грн, про що повідомили ДБР, а деталі справи оприлюднила «Українська правда».
Березень 2026 року. На Одещині ДБР затримало п’ятеро військовослужбовців, які крали зброю з арсеналів бойових бригад, де служили, і перепродавали її. Зброя — явно з поля бою. Це вже не «кишеньковий трофей», а організований канал збуту важких систем, про що повідомило ДБР і висвітило «Суспільне Одеса».
Світовий досвід наслідків неконтрольованого поширення зброї
Історія показує, що зброя після війни майже ніколи не зникає сама собою. Вона змінює власників, маршрути й цілі. Разом з нею змінюється й характер насильства в суспільстві. Після Другої світової війни в Європі та Японії союзники провели масштабні операції з роззброєння та збору зброї. Як свідчать історичні дослідженняSmall Arms Survey, значна кількість зброї залишалася в обігу десятиліттями.
Але навіть тоді значна частина витекла на Близький Схід, в Азію та в руки кримінальних структур. Як показує аналіз Small Arms Survey, в Італії після 1945 року зброя з партизанського руху та залишків фашистських формувань стала одним із чинників посилення організованої злочинності.
Одним із найпоказовіших прикладів залишаються Балкани 1990-х, досвід яких детально дослідили автори роботи Small Arms and Light Weapons in the Federal Republic of Yugoslavia. Після розпаду Югославії на території колишніх республік залишилося, за оцінками різних міжнародних місій та Small Arms Survey, від двох до чотирьох мільйонів одиниць стрілецької зброї. У Боснії, за оцінками експертів, майже на кожного жителя припадала одна одиниця незареєстрованої зброї. Міжнародні місії (UNPROFOR, SFOR та KFOR) змогли вилучити лише частину арсеналів, а програми «зброя за гроші», що діяли в окремих районах, не дали очікуваного ефекту. Значна частина зброї згодом опинилася на чорному ринку. Ще більш показовий випадок — Центральна Америка. Громадянські війни в Сальвадорі та Гватемалі завершилися мирними угодами на початку 1990-х. Зброя залишилася. Демобілізовані солдати та партизани часто не отримували ані земель, ані роботи, ані соціальної підтримки. У деяких країнах після війни кількість загиблих від кримінального насильства виявилася вищою, ніж загинуло за останні роки самої війни.
Після завершення громадянської війни Сальвадор протягом багатьох років залишався однією з найнебезпечніших країн світу. У 2000-х рівень умисних убивств неодноразово перевищував 50–60 випадків на 100 тис. населення, а в окремі роки сягав понад 60, свідчать дані дослідження UNODC Global Study on Homicide.
Ірак після 2003 року продемонстрував, що навіть за наявності потужної міжнародної коаліції та величезних ресурсів роззброєння й контроль залишаються вкрай складним завданням, коли держава зруйнована, а суспільство поляризоване. За оцінками, наведеними в дослідженнях RAND Corporation, після падіння режиму Саддама Хусейна в обіг потрапило до мільйона одиниць стрілецької зброї з розграбованих складів. Ця зброя стала одним із джерел озброєння для повстанських угруповань, а згодом і для «Ісламської держави».
В Албанії у 1997 році крах фінансових пірамід призвів до повного колапсу держави. За кілька днів населення розграбувало армійські склади й винесло понад пів мільйона автоматів та іншої зброї. Частина цього арсеналу була використана під час заворушень, інша — потрапила на чорний ринок Балкан і за його межі. Майже через 30 років значну частину цієї зброї так і не вдалося знайти. Дослідження Turning the Page: Small Arms and Light Weapons in Albania називає цей випадок одним із наймасштабніших і найшвидших випадків втрати державного контролю над зброєю в новітній історії Європи.
Ці приклади важливі не самі по собі, а тому що показують різні механізми: від політичної недовіри та бажання зберегти важелі впливу до миттєвого колапсу держави, від креативних громадських програм до ситуацій, коли контроль над зброєю зберігають не державні структури, а збройні угруповання.
Перевірені механізми постконфліктного роззброєння
Досвід постконфліктних країн показує, що просте вилучення зброї рідко дає довгостроковий результат. Найефективнішим виявився комплексний підхід, у якому роззброєння поєднується з реінтеграцією ветеранів та відновленням довіри до держави. Саме на цьому будувалися програми DDR (роззброєння, демобілізація та реінтеграція). У Ліберії, Сьєрра-Леоне та Колумбії головним було не кількість вилученої зброї, а можливість колишніх учасників конфлікту повернутися до мирного життя через роботу, освіту та психологічну підтримку. Саме такий підхід рекомендують Міжнародні стандарти ООН із роззброєння, демобілізації та реінтеграції IDDRS, наголошуючи, що без соціальної адаптації колишніх комбатантів зброя нерідко повертається до нелегального обігу.
Гарні результати показали й кампанії добровільної здачі зброї з амністією. У країнах Західних Балкан завдяки ініціативам SEESAC з 2018 року було вилучено й знищено десятки тисяч одиниць зброї.
Їхній успіх забезпечили обмежені строки проведення, відсутність переслідування та широка інформаційна підтримка. Програми викупу зброї самі по собі зазвичай менш ефективні.
Винятком стала Австралія, де після подій 1996 року викуп супроводжувався посиленням збройного законодавства, що дозволило суттєво знизити рівень збройного насильства. Не менш важливі реєстрація, маркування та цифровий облік зброї, однак вони працюють лише за довіри суспільства. Якщо реєстрація сприймається як підготовка до конфіскації, зброя йде в тінь. Саме тому успішні країни поєднували контроль, соціальну реінтеграцію та координацію держави, місцевих громад і міжнародних партнерів.
Запобігання нелегальному обігу до закінчення збройного конфлікту
За оцінками Small Arms Survey, ще до 2022 року в Україні було зареєстровано близько 1,3–1,5 мільйона одиниць цивільної вогнепальної зброї.
Військове озброєння враховується окремо — у системах Міністерства оборони та Генерального штабу. Однак війна неминуче змінила принципи такого обліку: частина даних фіксувалася в спрощеному порядку, деякі процеси проходили в екстремальних умовах, а масштаб поставок і переміщень зброї виявився безпрецедентним. За оцінкамиSmall Arms Survey та інших експертів, на сьогодні в Україні може перебувати до 4–5 мільйонів одиниць стрілецької зброї та боєприпасів, з яких значна частина перебуває поза цивільною системою обліку або може становити ризик потрапляння до нелегального обігу.
Europol у флагманському звіті EU-SOCTA 2025 прямо зазначає: «Поточний збройний конфлікт в Україні є джерелом все нових загроз для нашої внутрішньої безпеки. […] Ми також повинні бути готові до нових викликів після закінчення цієї війни, таких як збільшення контрабанди зброї та боєприпасів з України.»
У ширшому контексті Europol також попереджає, що нелегальна торгівля зброєю вже формується і може посилитися після завершення війни. Це підкреслює необхідність превентивних заходів та обміну даними для запобігання витокам у європейські кримінальні мережі. Саме тому міжнародне співробітництво, системи маркування, відстеження та обміну інформацією стають не менш важливими, ніж фізичне вилучення зброї.
INTERPOL уже використовує міжнародну систему iARMS для пошуку викраденої та незаконно переміщеної зброї, тоді як Europol регулярно аналізує маршрути її нелегального обігу. Для України це означає, що ефективний контроль необхідно вибудовувати ще до завершення війни, інакше через кілька років українська зброя може почати фігурувати в розслідуваннях організованої злочинності по всій Європі.
