Позначка: можливий конфлікт інтересів

  • Шлях глави Держвідновлення Івана Федорова від російської гадалки та лікування наркозалежності до корупційних схем

    Шлях глави Держвідновлення Івана Федорова від російської гадалки та лікування наркозалежності до корупційних схем

    На фоні останніх публікацій в ЗМІ про корупційні кейси за участі Івана Федорова, редакція нашого видання вирішила згадати усі скандали за участі чиновника та опублікувати відповідні документи.  

    Що приховує офіційна біографія Івана Федорова

    Іван Сергійович Федоров народився 29 серпня 1988 року в нині окупованому Мелітополі в сім’ї українських лікарів, а точніше чиновників, які були помічені у ряді корупційних схем у Запорізькій області.

    Варто відзначити, що вся сім’я Федорова так чи інакше була інтегрована у владні структури Мелітополя через батька – Сергія Федорова. Федоров-старший мав дружні відносини з тодішнім мером Дмитром Сичовим, за протекції якого зайняв посаду головного лікаря, а згодом став депутатом міської ради Мелітополя. Після депутатства Сергій Федоров стає власником дорогого медичного обладнання, зокрема томографів, які встановлюються на території комунальних та державних медзакладів міста.

    Штучно створена Сергієм Федоровими монополія на послуги медичної діагностики у Мелітополі робить сім’ю Федорових буквально мільйонерами. За допомогою цих грошей та зв’язків у 2010 році Сергій Федоров зміг провести у міськраду Мелітополя свого сина Івана Федорова від Партії Регіонів.

    У квітні 2011 року, 22-річний Іван Федоров разом зі своїм колишнім однокласником Олександром Щербаковим заснували ТОВ “Візард Груп”. Компанія встановила модульні котельні, які поставляли теплову енергію по суттєво завищеним тарифам в медичні та навчальні заклади міста без жодних тендерів. Після відкриття кримінального провадження №12015080140000706 у 2015 році (з матеріалами можна ознайомитись насайті ЄДРСР) Федоров-Щербаков формально відійшли від управління компанією, а справу з часом “зам’яли”.

    Варто відзначити, що Іван Федоров разом з іншим регіоналом Сергієм Мінько контролювали практично всі корупційні потоки в Мелітополі: комунальні підприємства, перевезення, тендери, вивіз відходів. Але більш за все запам’ятався Федоров “комунальним рекетом”, через підконтрольне ТОВ “Тепло-Мелітополь”, яке фактично монополізувало надання послуг з централізованого теплопостачання та встановлювало “драконівські” тарифи для населення.

    Про корупційні схеми, скупку комерційної нерухомості та відмивання коштів родиною Федорових писали місцеві ЗМІ.

    Разом з тим, в контексті нещодавнього призначення Івана Федорова, вважаємо за необхідне нагадати корупційний скандал пов’язаний зі спробою Федорова у 2023 році завищити кошторис на будівництво льодової арени в Мелітополі на 56 мільйонів гривень. Абсурдність ситуації заключалась в тому, що за будівництво льодової арени держава розрахувалась, а кошторис збільшували уже після окупації Мелітополя росіянами.

    По ініціативі Івана Федорова 56 мільйонів гривень з державного бюджету мали перейти на рахунки афілійованого з Федоровим-Мінько ТОВ “Мелсіті”. Після розголосу в ЗМІ Казначейство України заблокувало платіж, а схемою зацікавились компетентні органи.

    Фейковий полон Івана Федорова – та чому український чиновник уникає проходження поліграфа на предмет зв’язків з РФ

    Крім корупційного кейсу, журналістів нашого видання зацікавила історія з “фейковим полоном мера Федорова”. Нагадуємо, що на початку повномасштабного вторгнення у 2022 році, Мелітополь без опору перейшов під окупаційну владу РФ. Мера міста Івана Федорова, по версії яку він сам озвучив, взяли у полон і до обміну 6 діб тримали у місцевому СІЗО.

    Варто відзначити, що аналіз інтерв’ю Івана Федорова відразу після полону показує ряд нестиковок. Перше, це відмінний фізичний стан Федорова: після перегляду відео складається враження, що Федоров імовірніше повернулась з курорту, чим з полону.

    Зокрема, відсутні сліди від кайданок чи мотузок на запястьях. Також Федоров вінтерв’ю українським медіа стверджував, що на обмін його везли «з мішком на голові», але це не завадило йому описати всі деталі дороги, такі як швидкість руху, назви населених пунктів та кількість російських солдат, що супроводжували його на різних етапах обміну.

    Продовжуючи наше розслідування, ми зв’язались з людьми з близького оточення Івана Федорова, яким вдалось виїхати з окупованого Мелітополя на підконтрольні Україні території. На умовах анонімності, нам підтвердили, що Іван Федорів узагалі не був у полоні.

    Після заходу росіян до Мелітополя однією із перших була захоплена будівля мерії. Федоров, разом з невеликою кількістю “наближених”, переїхав у ДК “Шевченко (площа Перемоги, 4), де і знаходився увесь час “полону”. При цьому Федоров мав нормальний діалог з російськими військовими. За словами очевидців вони були частими гостями в його кабінеті. Іван Федоров пробував домовитись залишити собі посаду мера Мелітополя, але посада дісталась проросійській Галині Данильченко. Після чого, за інформацією наших джерел, у Федорова виникла ідея з “полоном”, щоб легітимізувати своє повернення на підконтрольну Україні територію.

    Варто відзначити, що в окупованому Мелітополі росіяни відразу конфісковували нерухомість та бізнес усіх про українських чиновників. При цьому будинок і бізнес Федорова не зачіпали. Більше того, бізнес Федорова, в тому числі томографи, працював у Мелітополі ще біля року (до весни 2023) а дохід від нього переводили Федорову на підконтрольну територію.

    Нагадуємо, історія з “полоном” Федорова відбулась у перші дні війни, коли Україна знаходилась в критичній ситуації, коли співробітники розвідки та контррозвідки були вивезені з Києва, дійсно могла залишитись без уваги історія з “полоном” мера провінційного містечка. Ще цікава деталь, Іван Федоров після полону відмовився проходити поліграф, без пояснення причин відмови.

    Російська гадалка Івана Федорова

    Також в біографії Івана Федорова цікавий кейс “російської гадалки Олени Лоран” (Алена Лоран), послугами якої користувався Федоров.

    Алена Лоран (насправді Олена Дрюцька-Міщанюк) пройшла шлях від дорогої  “депутатської утриманки” до “гадалки під кураторством ФСБ” та залишила значний слід у біографії  Івана Федорова.

    Нагадаємо, РФ існує практика, коли “гадалки”, які консультують політиків та ТОП чиновників контролюються ФСБ. Тим паче, що Олена Лоран публічно озвучувала проросійські наративи про перемогу російської армії і розпад України, та фіксувала усе спілкування з Федоровим.

    Але нас в даному кейсі зацікавила інша деталь: Федоров допоміг виїхати Олені Лоран разом з дітьми до Криму, “як до безпечного місця”. Чому саме Крим, а не Київ чи Львів для Івана Федорова “безпечне місце” важко уявити.

    При цьому, Олена Лоран стверджує, що після виїзду з окупованого Мелітополя саме вона допомогла Івану Федорову отримати пост глави Запорізької ОВА, за що він з нею до кінця не розплатився.

    Також нагадуємо, що в процесі конфлікту між Іваном Федоровим та Оленою Лоран, остання через свої соцмережі та запорізький ТГ канал Вазенін злила в мережу їх особисту переписку, де вона давала йому прямі вказівки щодо спілкування та манери поведінки з іншими топовими українськими чиновниками.

     

    Що цікаво, на фоні конфлікту Федорова з Лоран, остання не тільки “злила” скріни переписки зі своїм уже колишнім “клієнтом” в мережу, а й дістала з мелітопольського наркодиспансера медичну карту Івана Федорова.

    Згідно опублікованих документів, вперше в поле зору наркологів Іван Федоров потрапив 2010 року, коли проходив стаціонарне лікування у відділенні наркології Бердянського психоневрологічного диспансеру. Тоді лікарем майбутнього мера-наркомана був завідувач наркологічного відділення Герцен Дмитро Володимирович. Пізніше, через тісні зв’язки з СБУ, Герцен став головним лікарем Бердянського диспансеру, а одразу після початку війни залишив Україну і виїхав до Канади, де, за чутками, донині працює звичайним санітаром у лікарні.

    За інформацією з медичної карти, у 2013 році Федоров у черговий раз попадається з амфетамінами, але вже в Мелітополі.

    У 2017 році Федоров починає замітати сліди своєї “бурхливої молодості” і підписує відмову від диспансерного спостереження.

    Наступна “зустріч” Івана Федорова та наркологів відбулася в серпні 2020 року. Співробітники бердянського ДАІ доставили Федорова на експертизу, за результатами якої в сечі було виявлено амфетаміни. Лікарем, який проводив експертизу, був Яковенко Владислав Сергійович.

    Як Іван Федоров, будучи главою Запорізької ОВА забув задекларувати рахунок у російському банку та таємно відвідував Стамбул

    Як вияснили журналісти нашого видання, Іван Федоров має картковий рахунок у російському АТ “МОСКОМБАНК”, не відображений у його деклараціях.

    Цікавий також вибір банківської установи в РФ для відкриття рахунку. Так, російський “МОСКОМБАНК” – досить специфічна фінансова установа, з центральним офісом неподалік Кремля. Разом з тим, широкому загалу банк практично невідомий: про кінцевих бенефіціарів не так багато інформації, ак сам банк має лише 4 банкомати.

    За інформацією нашого видання, рідний дядько очільника ЗОВА Івана Федорова, працював у силових структурах РФ, а після виходу на пенсію перейшов до служби безпеки одного із російських банків. Можливо саме цим фактом обумовлений вибір Федоровим банку для відкриття рахунку.

    Варто відзначити, що Іван Федоров частий гість в РФ та на тимчасово окупованій території АР Крим, тож відкриття рахунку в російському банку виглядає логічно.

    Згідно даних наших джерел в Державній прикордонній службі, в період з 2014 по 2019 роки Іван Федоров тринадцять разів перетинав кордон з ТОТ АР Крим автотранспортом через КП “Чонгар”, тричі літав до Москви та двічі відвідав Мінськ. Погодьтесь, досить дивна “географія”, для українського чиновника.

    Також в даних Держприкордонної служби нашу увагу привернули часті поїздки Івана Федорова до Стамбулу, традиційного місця зустрічі російських спецслужбістів зі своїми агентами. Так, за період з 2007 по 2022 роки ми нарахували 16 поїздок Федорова до Стамбулу.

    В Запоріжжі кілер застрелив чиновника, який критикував Івана Федорова

    Розглядаючи бекграунд Івана Федорова варто нагадати історію, коли в Запоріжжі кілер застрелив відстороненого від виконання обов’язків директора департаменту правового забезпечення Запорізької міської ради Максима Денщика, якому Іван Федоров раніше погрожував вбивством.

    На початку травня Максим Денщик заявив про тиск з боку голови Запорізької ОВА Івана Федорова та погрози «розправи» (на скріншоті), а незабаром його усунули з посади.

    Напад стався за місцем проживання чиновника біля під’їзду, вистрілили щонайменше 4 рази. Усі кулі влучили в живіт. Максим Денщик помер у реанімації.

    Варто відзначити, що незважаючи на суспільний резонанс, безпосередні виконавці вбивства  Максима Денщика до цього часу перебувають на волі. Всі вони родом із рідного міста Михайла Федорова – Мелітополя.

  • Закупівля квартир для ВПО і сиріт у Києві потрапила в поле зору БЕБ через підозру завищених цін

    Закупівля квартир для ВПО і сиріт у Києві потрапила в поле зору БЕБ через підозру завищених цін

    Наприкінці 2023 року Ігор Кушнір пішов з посади керівника «Київміськбуду», але його тінь у міських будівельних історіях нікуди не зникла. Навпаки, виявляється, що паралельно з публічними скандалами навколо підрядників і активів колишнього менеджменту, правоохоронці вели окрему лінію — про те, як столична громада купувала квартири у найбільшого комунального забудовника… але не напряму.

    Йдеться про кримінальне провадження, яке вів підрозділ Бюро економічної безпеки: у матеріалах фігурує версія про завищення цін при закупівлі житла КП «ФК “Житло-Інвест”» за бюджетні кошти, коли квартири «Київміськбуду» перед тим «прокручували» через низку посередників — у тому числі структури, пов’язані з родиною Кушніра, а також з бізнес-оточенням девелоперів і політиків, які роками присутні в київській будівельній екосистемі.

    Ключова деталь, яка робить цю історію токсичною, — часовий збіг. За версією слідства, частина «посередників» викупила у «Київміськбуду» майнові права/квартири незадовго до того, як Київрада дала зелене світло на масштабне бюджетне фінансування закупівель, а вже потім ті самі квадратні метри перепродали комунальному підприємству значно дорожче. У такій конструкції місто фактично опиняється в ролі покупця «останньої інстанції», який платить максимальну ціну, тоді як маржа осідає у ланцюгу компаній, що стоять між громадою і забудовником.

    Що саме розслідувало БЕБ 

    У судових документах у межах цього провадження описується схема, де «Київміськбуд» у 2022 році укладав договори купівлі-продажу майнових прав на квартири на користь підконтрольних керівництву суб’єктів. Середня ціна таких прав у матеріалах фігурує на рівні близько 2,5 млн грн за квартиру. Далі — наступний крок: у березні 2023 року ці ж активи продаються КП «ФК “Житло-Інвест”», але вже за середньою ціною близько 4 млн грн. У провадженні фігурують статті про можливе заволодіння майном, легалізацію коштів, шахрайство з фінансовими ресурсами та службові підроблення — тобто слідство одразу «прошиває» історію як потенційно системну, а не як одиничну переплату.

    На цьому етапі важливо зафіксувати: сам факт наявності провадження і його «логіка» не є доведенням вини конкретних осіб. Але саме те, як виписаний механізм, створює для міста два ризики одразу. Перший — прямий бюджетний: переплата при закупівлі соціального житла. Другий — управлінський: якщо «Київміськбуд» не отримував повного розрахунку від посередників або працював з відстрочками так, що гроші зависали у повітрі, то це могло поглиблювати фінансову яму компанії і паралізувати будмайданчики, які мали би добудовуватись навіть під час війни.

    Як бюджетний ресурс заходив у «Житло-Інвест»

    Формально все виглядало соціально виправдано. У 2022 році Київ затвердив програму забезпечення житлом різних категорій громадян, а комунальне підприємство «ФК “Житло-Інвест”» отримало суттєве поповнення статутного капіталу для закупівель. У публічному полі це продавали як інструмент для житла дітям-сиротам, ВПО, ветеранам та іншим чергам, які роками не рухались.

    Але в реальності саме спосіб реалізації — «купуємо готове/майже готове житло за бюджетні кошти» — створює поле для маневру: можна збільшувати ціну через «ремонти», «підвищення ринку», «індивідуальні умови», «комплектацію», а ще простіше — вставити посередника між містом і первинним продавцем.

    Ланцюг посередників і «сімейний» контур

    У фокусі цієї історії — не один «прокладочний» суб’єкт, а ціла палітра структур, значна частина яких оформлена як венчурні корпоративні інвестфонди. Це зручна форма для операцій із майновими правами та інвестиційними активами, а також для маскування бенефіціарів у багаторівневих конструкціях власності.

    За даними з публічних реєстрових профілів компаній, які згадуються у розслідувальних матеріалах у публічному полі, частина фондів пов’язується з родиною Ігоря Кушніра. Окремі інші контрагенти — з орбітою будівельного бізнесу Олександра Глімбовського та з нардепом Дмитром Ісаєнком, якого медіа неодноразово пов’язували з девелоперським середовищем. Усі ці зв’язки самі по собі не є криміналом. Але у випадку бюджетної закупівлі вони стають маркерами можливого конфлікту інтересів і сигналом для антикорупційної перевірки: чи не перетворюється соціальна програма на механізм «перекачки» грошей до наближених структур.

    Ключове питання, яке зависло у повітрі: чи були реальні гроші у первинного продавця?

    У публічному обговоренні цієї історії найнебезпечніша версія звучить так: посередники могли купувати у «Київміськбуду» квартири з відстрочкою, а далі — перепродавати місту, отримуючи бюджетні кошти, при цьому розрахунок із «Київміськбудом» міг бути неповним або відкладеним. Якщо така конструкція дійсно працювала, тоді для холдингу це виглядало б як відтік активів (квартир) без пропорційного притоку грошей у критичний для компанії період.

    З іншого боку, у публічних коментарях, які давали учасники ланцюга, звучали заперечення: окремі компанії заявляли про повний і швидкий розрахунок, а «Київміськбуд» підтверджував оплату, але посилався на комерційну таємницю щодо деталей руху коштів і умов угод. Саме тут і виникає потреба не в політичних оцінках, а в документальній картині: графіки оплат, акти приймання-передачі, прив’язка платежів до конкретних квартир, наявність/відсутність ремонтів, експертна оцінка «ринку» на дату закупівлі.

    Коли перепродаж відбувається з націнкою у десятки відсотків за короткий проміжок часу, зазвичай у публічній комунікації з’являються два універсальні пояснення. Перше — «ринок зріс». Друге — «зробили ремонти». На папері це може бути правдою. Але в умовах, коли йдеться про закупівлю соціального житла за бюджетні гроші під час війни, будь-яка «ремонтна» історія має бути прозорою: що саме зроблено, хто підрядник, яка калькуляція, чи підтверджено це технаглядом і документами. Інакше це перетворюється на універсальний спосіб «намалювати» додаткові мільйони.

    Чому історія повертається саме зараз

    По-перше, «Київміськбуд» так і не вийшов з кризи. Компанія пережила кілька хвиль кадрових ротацій, запити на докапіталізацію і постійні обіцянки відновити будівництво. Будь-які дані про минулі операції, де активи могли виходити з компанії «в мінус», автоматично стають частиною пояснення: чому об’єкти стоять, а грошей не вистачає.

    По-друге, політичний контекст не зник. Раніше журналісти вже публікували розслідування про фінансові потоки «Київміськбуду» на підрядні компанії з орбіти тодішнього керівництва, а також про закордонні активи сім’ї Кушніра і гучні епізоди з виїздами під час війни. Після цього Кличко відсторонював Кушніра, а згодом той залишив посаду. Тобто репутаційний ґрунт для нових підозр уже був підготовлений, і будь-який «квартирний» ланцюг з бюджетом виглядає як логічне продовження старої історії, а не як випадковість.

    По-третє, це історія про модель управління містом. Коли у воєнний час 2 млрд грн спрямовуються на викуп квартир через посередників, у суспільства неминуче виникає питання пріоритетів і контролю: хто ухвалював рішення, як формувалась ціна, чому не було прямого контракту з забудовником, де гарантії, що бюджет не оплатив чужу маржу.

    Якщо у міста і комунального забудовника є зацікавлення закрити тему, логічний шлях — не політичні заяви, а відкриття максимальної доказової бази для контролю. Передусім — аудит ланцюга: хто був первинним власником прав, яка ціна, які умови оплати, коли і за що заплатило КП, що саме отримало місто (стан квартир), чи співпадають характеристики об’єктів у договорах, у реєстрах і на фактичному огляді. Далі — юридична оцінка потенційного конфлікту інтересів у голосуваннях і рішень посадовців, які курирували програму. І третій блок — претензійна робота у випадку виявлення збитків: або щодо недійсності окремих угод, або щодо стягнення переплат і штрафів, або щодо персональної відповідальності.

    Поки цього не зроблено, історія буде повертатися хвилями — кожного разу, коли «Київміськбуд» проситиме чергові мільярди, а кияни питатимуть: де поділися попередні.

    Окремо слід підкреслити: у цій історії надто багато гучних прізвищ і припущень, щоб ставити крапку без вироку суду. Але так само надто багато збігів і фінансової логіки, щоб робити вигляд, ніби питання не існує. Відповідь на нього має лежати не в політичній площині, а в документах — і в здатності державних органів доводити розслідування до результату, а не «обривати» його на півдорозі.