У червні 2026 року президент Польщі Кароль Навроцький позбавив Володимира Зеленського найвищої державної нагороди, «ордена Білого Орла». Приводом стало рішення українського президента присвоїти одному з військових підрозділів ім’я, пов’язане з УПА. Польський Інститут національної пам’яті охарактеризував це як будівництво ідентичності на культі людей і організацій, винних у злочинах. Український Інститут національної пам’яті у відповідь зазначив, що для більшості українців Волинська трагедія є лише локальним епізодом історії, тоді як для поляків вона залишається одним із центральних елементів державного гранд-наративу.
Це далеко не черговий рядовий дипломатичний демарш. Це симптом глибокої хронічної проблеми, яка спалахує навіть тоді, коли Польща залишається одним із найважливіших союзників України у війні проти Росії. Конфлікт тут не зводиться до того, хто кого сильніше образив. Мова йде про глибокі механізми, які перетворюють два сусідні народи на заручників своїх національних проєктів, історичних травм і політики пам’яті. Аналітики зазначають, що такі спалахи часто збігаються з періодами, коли одна зі сторін відчуває тиск на своїх червоних лініях ідентичності, а зовнішні гравці отримують можливість посилити існуючі тріщини.
Витоки польсько-українського протистояння
Польсько-український конфлікт має глибокі структурні корені, що виходять далеко за рамки окремих епізодів насильства. В його основі лежить багатовічне зіткнення двох національних проєктів, які претендували на контроль над одними й тими самими прикордонними землями, насамперед Східною Галичиною та Волинню. У складі Речі Посполитої ці території перебували під домінуванням польської шляхти, що створювало стійку систему соціальної та культурної нерівності. Кріпацтво, полонізація еліт і релігійна політика, включаючи Берестейську унію, формували в місцевого населення, переважно православного та греко-католицького селянства й козацтва, сприйняття польської присутності як чужорідної й гнобительської.
Повстання Хмельницького 1648-1657 років стало не просто соціальним бунтом, а першим масштабним проявом цієї суперечності. Воно одночасно підірвало польський вплив на значній частині українських земель і запустило процес, який у підсумку призвів до посилення російського фактора. Поділи Речі Посполитої та подальше перебування українських земель у різних імперіях лише посилили розбіжність траєкторій. В австрійській Галичині склалися умови для відносно вільного розвитку українського національного руху, який бачив у польському домінуванні головну перешкоду. Водночас польський націоналізм розглядав ці території як невід’ємну частину історичної Польщі.
Ключовим моментом стала ситуація 1918-1919 років, коли крах імперій створив вакуум влади. Обидві молоді держави, Польща та Західно-Українська Народна Республіка, одночасно претендували на одну й ту саму територію. Польсько-українська війна продемонструвала не лише військову перевагу польської сторони, а й фундаментальну несумісність двох національних проєктів. Перемога Польщі та подальше включення Східної Галичини до складу Другої Речі Посполитої закріпили в українського населення регіону відчуття окупації, тоді як для польського суспільства ці землі залишалися частиною історичної Польщі. Міжвоєнна політика полонізації, включаючи пацифікації 1930-х років, лише посилювала напруженість і радикалізувала українські націоналістичні кола, які своєю чергою сприймалися в Польщі як загроза територіальній цілісності. Таким чином, конфлікт 1918-1919 років не був випадковістю. Він став логічним наслідком зіткнення двох модернізуючих націоналізмів на обмеженому просторі без чітко визначених і взаємно визнаних кордонів.
Політика етнічної гомогенізації та вплив на сучасні відносини
Найгостріша фаза польсько-українського конфлікту припала на роки Другої світової війни й стала прямим наслідком радикалізації українського націоналізму в умовах тотальної війни, німецької окупації та накопичених міжвоєнних образ. Німці опосередковано сприяли ескалації, застосовуючи принцип «розділяй і володарюй». Ідеологія ОУН-Б, лідером фракції якої був Степан Бандера, заарештований німцями невдовзі після проголошення Української держави у Львові в 1941 році та пізніше перебував у концтаборі, орієнтувалася на створення моноетнічного українського держави. Польська меншина на Волині та в Східній Галичині розглядалася як головна перешкода. Оперативні накази командування УПА, зокрема Дмитра Клячківського в 1943 році про загальну фізичну ліквідацію польського населення на Волині, а пізніше Романа Шухевича в Галичині, свідчать про системний і цілеспрямований характер акцій.
Влітку та восени 1943 року УПА провела серію масових операцій проти польських сіл і колоній, унаслідок яких, за найбільш обґрунтованими польськими оцінками Інституту національної пам’яті, загинуло близько 100 тисяч поляків, з них 40-60 тисяч на Волині. Українські та частина західних оцінок часто нижчі, 35-70 тисяч, підкреслюючи контекст взаємного насильства, включаючи польські репресії 1930-х і окремі випадки колабораціонізму чи сприйняття польського населення як загрози. Жертвами ставали переважно цивільні особи, включаючи жінок і дітей. Насильство носило надзвичайно жорстокий характер і переслідувало мету етнічної чистки території. Польські відповідні дії силами Армії Крайової були значно меншого масштабу та не мали зіставного системного характеру.
Післявоєнне врегулювання кордонів і політика етнічної гомогенізації, типова для всієї Східної Європи під радянським впливом, призвели до нових масових переміщень. Операція «Вісла» 1947 року, проведена польськими комуністичними властями за підтримки СРСР, у ході якої депортували близько 150 тисяч українців, лемків і бойків із південно-східних регіонів на північ і захід країни, стала продовженням тієї самої логіки, ліквідації соціальної бази УПА та створення етнічно однорідної держави.
Сьогодні ці події залишаються одним із головних джерел напруженості в польсько-українських відносинах. Війни пам’яті, суперечки про кваліфікацію подій 1943-1945 років, геноцид чи етнічну чистку проти трагедії в умовах війни, героїзацію чи засудження УПА й фігури Бандери, питання ексгумацій регулярно загострюються й впливають на двосторонній діалог, включаючи європейську інтеграцію України. Польща, будучи одним із найпослідовніших прихильників України після 2022 року, одночасно жорстко ставить питання історичної відповідальності, як це було видно в недавніх інцидентах 2025-2026 років навколо символіки та нагород.
Експлуатація історичних суперечностей в інтересах Росії
Саме тут з’являється третій гравець, для якого конфлікт між Україною та Польщею не проблема, а ресурс. Росія свідомо використовує польсько-українські історичні суперечності як інструмент гібридної війни. Москва розраховує перетворити поляків на українофобів, послабити підтримку України та знизити тиск на російський фронт. В основі цієї стратегії лежить очікування, що Варшава почне ставити історичні умови євроатлантичному шляху Києва, а втома польського суспільства від війни та біженців лише посилюватиметься.
Механізми добре документовані. Одним із прийомів є ідеальний таймінг провокацій під виглядом історичної правди. У липні 2026 року ФСБ опублікувала добірку документів щодо Волинської трагедії, назвавши події геноцидом поляків і навівши свідчення очевидців. Польські експерти відразу розцінили це як сплановану провокацію, що точно збіглася з дипломатичною кризою після відкликання нагороди Зеленському. Гжегож Мотика неодноразово зазначав втручання російських спецслужб у питання ексгумацій і діалогу.
Під час протестів польських фермерів у 2023-2025 роках російська пропаганда активно просувала наративи про бандерівську загрозу, українців, які забирають усе, а також постійно актуалізувала тему історичних образ. Звіти DFRLab та Henry Jackson Societyта інших організацій фіксують цільові дезінформаційні кампанії, розраховані на польську аудиторію.
Аналогічна тактика застосовувалася й під час президентських виборів у Польщі, де історичні теми активно використовувалися для мобілізації консервативного електорату та розгойдування громадської думки.
Тімоті Снайдер в одному з недавніх інтерв’ю зазначив, що війна пам’яті набагато комфортніша для політиків, ніж справжня війна. Саме це й відбувається. Кремль переводить увагу з реального фронту на старі рани.
Результати такої стратегії відображаються в соціології. За даними опитувань, які аналізував Centre for Eastern Studies, до кінця 2025 року частка поляків, які підтримують військову допомогу Україні, суттєво скоротилася порівняно з 2023 роком. Ще помітніше змінилася позиція щодо українських біженців. Якщо в перші місяці повномасштабної війни їхній прийом беззастережно підтримували близько 85% поляків, то до осені 2025 року цей показник значно знизився.
При цьому опитування українських соціологів малюють іншу картину. За даними Rating Group та інших досліджень, переважна більшість українців виступають за збереження стратегічного партнерства з Польщею попри історичні розбіжності, а значна частина вважає, що питання минулого мають вирішуватися виключно істориками без втручання політиків.
Історичні суперечки та сучасне партнерство
Повного прощення й забуття не буде. Та й не повинно бути. Однак можливе співіснування, за якого історія перестане бути інструментом щоденної політичної боротьби. Для цього необхідно відокремити історичну пам’ять від сучасної політики. Нинішня російсько-українська війна не є продовженням Волинської трагедії. Визнання організованого характеру етнічних чисток, вчинених підрозділами УПА, що підтверджується дослідженнями Гжегожа Мотики та інших істориків, не скасовує права України вшановувати боротьбу проти тоталітарних режимів. Водночас польська сторона не може ігнорувати міжвоєнну політику щодо українського населення та наслідки операції «Вісла».
Історичний діалог неможливо побудувати без готовності обох сторін відмовитися від політизації минулого. Спільні дослідження, відкриття архівів, ексгумації та повага до пам’яті всіх загиблих здатні зробити набагато більше, ніж парламентські резолюції чи гучні політичні заяви.
Британський історик Норман Девіс попереджав, що історичне знання не потребує штучного захисту. Істина про минуле може бути встановлена лише в зіткненні мудрості та абсурду. На його думку, спроби закріпити єдино допустиму трактовку історії неминуче перетворюють її на інструмент політики, а не науки.
Директор Гарвардського українського дослідницького інституту Сергій Плохій звертає увагу, що історія стала полем битви з самого початку війни Росії проти України. Він підкреслює, що боротьба йде не лише за території, а й за право визначати минуле, а отже, й формувати майбутнє.
Саме тому сьогодні між Україною та Польщею особливо важливо зберегти здатність обговорювати найболісніші сторінки минулого без перетворення їх на зброю сьогодення. Мільйони українців, які живуть, працюють і навчаються в Польщі, щодня створюють нову історію відносин між двома країнами. Цей досвід взаємної підтримки здатен виявитися сильнішим за історичні травми, якщо пам’ять залишиться предметом чесного дослідження, а не політичної боротьби.
